З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Вiн вважав себе й несмiливим. Але спересердя не тямив i цього.

Вiн вважав себе не дуже й сердитим, але зопалу забував i про це.

Забув i зараз, бо розсердився, розгнiвався, аж самому стало страшно.

І спитав:

– Чого регочеш, Пилипе?

– І тобi хочеться? – вiдповiв запитанням на запитання Пилип-з-Конопель.

– А я не вмiю.

– Реготати?

– Вiн за все життя нi разу й не всмiхнувся, – сумно мовила Явдоха. – Наче наврочив хто.

– А ось я його зараз… розсмiшу! – І Пилип хутенько став перегортати сторiнки своеi книги, маючи, видно, замiр щось смiшне читати.

– Не зумiеш, – усумнилась Явдоха.

– Аж ось! – не зваживши на Явдошин сумнiв, буркнув Пилип-з-Конопель i, пересiвши до самого вогню, бо вже стемнiло, заходився читати, зразу, видно, перекладаючи з якоiсь чужинноi мови, i справдi, там було чимало кумедного й смiшного, бо слухачi, захопленi веселими пригодами французьких мандрiвних акторiв, хто смiявся, а хто й реготав.

Жоден м’яз не ворухнувся тiльки на молодому, без единоi зморшки, обличчi Михайлика, яке не знало нi смiху, нi горя, нi бритви, нi ляпаса, – анiчогiсiнько.

Пилип здивовано дивився на Михайлика, – вiн досi й не бачив таких, що здужали б не посмiхнутись над тими пригодами, про якi зараз читав, i вiн мовив до матiнки:

– Я все одно вам колись його насмiшу-таки, неню, – i в прикрiм збентеженнi закрив улюблену, як видно, книгу, хоч слухачi й не вiд того були б – послухати ще трiшки.

– Що за книга? – спитав, ще й не досмiявшись, Козак Мамай, бо вiн те дiло вельми полюбляв – гуртом пореготати досхочу, до слiз, до кольки в боцi.

– Ви тямите й французьке? – спитав Пилип.

– Тямив трохи, парубче, – i наш Мамай у тьмянiм присмерку почав перегортати сторiнки, але вже лiтери зливались, i читати годi було, i вiн оддав Скаррона чудернацькому молодиковi-запорожцевi, котрий балакав трохи дивно, незвично наголошуючи слова i промовляючи iх аж надто швидко, хоч i вивчився говорити по-нашому, видно, не дуже й давно.

– Хто ж вiн такий, оцей Скаррон? – спитав Козак Мамай. – Француз? Живий?

– Живий, коли ще не замучили його пани аристократи.

– За що ж?

– За смiх. За кепкування. За дотепнiсть. Розплатою за смiшки стають слiзки. Так це було. Так е. Так буде… – i, трохи помовчавши, Пилип додав: – Я читаю цю книгу, коли менi сумно.