З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Коли ген-ген на границях землi украiнськоi з’являлись першi загони ворога – ногайцiв чи кримських татар, панiв-полякiв чи ще яких зухвалих зазiхачiв, вартовi пiдпалювали там десь крайню вежу, а той вогонь побачивши, козаки на сусiднiй хвигурi збивали в небо i свiй стовп вогню, а ще ближчi – свiй, бо сторожовi хвигури стовбичили тодi по всiх степах, – i ось так, за годину якусь всенька Украiна за сотнi верст уже знала: ворог знову переступив наш порiг, i козацтво всюди лаштувалось до вiдсiчi, а мирнi люди, що працювали на степу i в плавнях, гречкосii з хуторiв, зимiвникiв та сiл, рибалки й пастухи, копачi селiтри чи залiзноi руди, лiсоруби та вуглярi, солевари й мисливцi, сiрома й люди багатшi, всi вони сушили сухарцi, забивали на сало свиней, пiдсмажували пшоно задля кашi, заривали в землю збiжжя, грошi та хлiб – i поспiшали на Сiч, щоб стати оружно до вiйська, а iншi, захопивши будь-яке майно, жiнок, дiтей i старезних дiдiв, квапились поховатися в замках, по слободах чи по мiстах або ж тiкали в Московщину, щоб не вскочити, крий Боже, в халепу – в полон, у рабство чи в обiйми смертi…

Таку ось колотнечу, нестримне зрушення народу мiг зняти по всiй Украiнi навiть випадковий вогонь на будь-якiй степовiй хвигурi.

Тож i курили чатiвники десь осторонь, та й свое багаття Мамай з товаришами розгнiтили десь далi, аж за могилою, щоб, не дай Боже, якась дурна iскорка не скоiла великоi бiди, бо вся вежа, зрихтована з просмолених бочок, могла спалахнути за мить.

Основу ii складали шiсть бочок iз самим тiльки нижнiм дном, залитi по вiнця смолою.

Їх ставили в коло на просочену смолою землю, зв’язували докупи просмоленими линвами, зверху ставили ще п’ять, таких же, на них – iще три, ще вище – двi, а нагорi стирчала бочка порожня – без верхнього й без нижнього дна – задля тяги повiтря, а в нiй була сама лише залiзна перекладка з довгою вiрьовкою, що з неi звисав товстий вiхоть прядива, вивареного в селiтрi.

Варто було тiльки викресати вогню, щоб миттю вся оця хистка споруда…

Але нi! Про це страшно було навiть подумати.

Та Михайлик думав зовсiм не про це.

38

І раптом йому стало чомусь так сумно, Михайликовi нашому, що й Боже ти мiй.

Його дратувало вже, що той чудернацький молодик-запорожець стиха чогось регоче над якоюсь товстою чужинного друку, досить-таки пошарпаною книгою. І от…

Вiн завжди вважав себе не дуже й розумним, Михайлик, але, розсердившись, про це забував.

Вiн вважав себе не дуже й сильним. Але в гнiвi забував i про це.