З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Над казанком схилилась матiнка Михайликова, пильнуючи не дуже й поживноi страви: вода, пшоно, смажене про запас в олii, яке возив кожен у мiшечку, притороченому до сiдла, та ще хiба дика цибулька, бо картоплi Європа тодi ще не знала, а старого сальця, щоб затерти кулiш, у подорожнiх не було, бо люди простi не вельми сито iли в будь-якi часи, в будь-якiй сторонi, навiть i в нас тодi, на багатющiй Украiнi.

Але ще не кипiв кулiш, i, дожидаючи, поки вiн звариться, всi поважно сьорбали захалявними ложками з iншого казанка, цибулькою та хлiбом заiдаючи, i хтось, поглянувши на тее сьорбання, не мiг би й подумати, що в казанку – звичайнiсiнька сивушна горiлка.

Інколи простягала свою чималу куховарську ложку й матiнка, часом помiшувала кулiш у меншiм казанку, а в думках залiтала далi та й далi.

Принюхувався до горiлки й Песик Ложка, постогнував, i хвостом виляв, i погавкував стиха, але Козак Мамай був невблаганний.

– Не дам. І не скавчи.

Песик Ложка поглядав на Мамая з докором.

І той, схилившись до собачки, говорив йому стиха:

– Нап’ешся знов.

А потiм уже й уваги не звертав на нього, задумавшись про щось свое, сумне й вiдсiль далеке.

Залiтала в думках далеченько i Явдоха, поспiшаючи за синовою долею, намагаючись по-материнському ii вгадати, i нiби вже й не бачила хвилястого степу, а все-таки впивалась його пахощами, його бринiнням, барвами, бо ж не могла не впиватись, як не могла не дихати, як не могла спинити калатання серця, таку незбориму силу чаiв у собi вiн, таке вiн збурював зворушення в душi, цей украiнський незайманий степ у повiльнiм веснянiм смерканнi.

Мовчала матiнка.

Замислився й Козак Мамай.

Мовчали й тi лейстровi козаки, сiрома козацька, що так раптово покинули сьогоднi серед степу, над копицею ладану, свого лабузливого пана Купу.

Мовчав i Михайлик, придивляючись до якогось молодого козаченька, котрий сидiв бiля багаття, горiлки не сьорбав i, тримаючи книжку на колiнах, читав щось, i сам собi тихо та чудно смiявся.

Що бiльше сутенiло, то ближче до вогню присувався той парубок, то дужче реготав, i Михайликовi кортiло взнати – хто вiн, оцей козак, що вiн читае та чого регоче.

Це був чорнявий запорожець, тонкий, а дужий, вусом кучерявий, з невеличкою, як i в кожного молодика, чуприною на макiвцi, моторний, бистроокий, з хуткою рiччю та з чудернацькою, нiби й не наською, химерною вимовою, хоч, крiм вимови, i все в нiм було якесь чудне та дивне.

І пильний погляд кмiтливих тямущих очей.