З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

– Чого ради прийшов i що знаеш про Давидовича? Тiльки правду, скомороше, правду кажи, бо одноi смертi буде тобi мало!

– Правду сам дознаеш, – Арсен неблимно дивився у вiчi Івашковi, – лише не барися, боярине. Я через вал перелiз – ревно стережуть входiв твоi воi, токмо сватовi дорогому путь сюди вiдкрита. А ти вийди – зустрiнь його, та не на Брамi, а з львiвського боку: йде вiн з королiвським загоном до тебе в гостi i з грамотою Одровонжа на олеське державство!

– Зрада?! – прохрипiв Івашко. – Така чорна зрада?.

Микита i Галайда, полишивши кухлi на столi, вибiгли з кушнiревоi хатини на звуки сурми. Давно не сурмили в Олеську: похiд чи облога?

На майданi над Галайдовим морем умить зiбрався натовп. На пiдвищення вийшов Івашко Преслужич. Його обличчя було погiдне i в спокоi своему суворе, слабiсть i втома покинули його, i подумав Осташко, дивлячись на нього, що рiшучiсть прийшла до боярина хоч i пiзно, та назавжди.

– На вали! Сушiть порох! – гучно проголосив державець.

Галайда гукнув до ремiсникiв – гуртами розходилися городяни до веж, Микита щодуху помчав до замку. Невдовзi на конi i при зброi виiжджав у своiй хоругвi за Пушкарськi ворота.

Йшли ратники поволi й сторожко, за Юшковичами Івашко зупинив коня i вглядався в далину поля, що закурилося на обрii.

– Ідуть… Багато… Одна хоругва – в обхiд!

Курява пiдкочувалася усе ближче й ближче, виблискували шоломи на сонцi; зупинилася валка, а вперед вихопилися чотири вершники.

Уже впiзнав Преслужич брезкле обличчя Давидовича; Івашкова хоругва загородила дорогу, та суддя, видно, не запiдозрював нiчого лихого – струджений батько вийшов зустрiти доньку – i здалеку всмiхався до свата. Івашко чiплявся поглядом кожного вершника та на жодному конi не догледiв Орисi, i мурашки пробiгли в нього за спиною: заложницею полишив?

– Чолом тобi, свате, – Давидович, масно посмiхаючись, порiвнявся з Івашком. – Як любо, що вийшов мене зустрiти, – вiн пильно окинув оком хоругву, рахуючи, про всяке, ратникiв.

– Де Орися? – глухо запитав Івашко, не вiдповiдаючи на привiтання.

– Нездужае трохи… Я завтра пошлю ридван за нею i за Адамом…

Івашко спiдлоба поглядав на Давидовича, який невинно посмiхався, i думав, усе ще не вiрячи, що Арсен повiв правду.

«Невже вiн мiг би… Але чому в один день – королiвське пробачення i лист вiд нього? Ми виiхали б до Одровонжа за листами на землi, а вiн тут.