З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Мiський кат з вiзочком, на якому всю нiч вивозив падлину з мiста, пiдiйшов до мертвого, нахилився i, випроставшись, закричав – страшний у своему чорному каптурi з прорiзами для очей i рота:

– Мор! Мор!

Натовп на мить занiмiв, i враз моторошний лемент потряс мури, купцi втiкали навмання вiд страшного мiсця, топтали однi одних, тягли за собою товар i залишали його по дорозi; плац умить спорожнiв, тiльки потоптанi до пiвсмертi люди скиглили, плакали й повзали по бруку, щоб далi вiд погибелi – страшнiшоi вiд тоi, яка iх тут уже постигла.

У цей час у бруднiй кiмнатi на горищi ветхого будинку в еврейському кварталi вмирала, божеволiючи вiд лютого болю, повiя Ханка, корчилась у муках на долiвцi й волала до глухих стiн:

– Шимоне, Шимоне, синочку мiй!

У понедiлок рано-вранцi до резиденцii Одровонжа прискакав на змиленому конi единий уцiлiлий рицар з королiвського загону, розбитого вщент пiд Олеськом.

– Вельможний старосто, усi вбитi! Давидовича повiсили…

Руський староста знав уже про чуму – йому запрягали бричку; князевi Яну з Сенни наказав Одровонж виводити вiйська з Високого й Низького Замкiв до Голоска.

– Князя до мене! – крикнув староста. – Усе вiйсько на Олесько! Дотла, до останнього каменя!

А мiсто лементувало й голосило, на соборних дзвiницях кришилися чашi дзвонiв, хрипiла труба на ратушi, у Галицькiй i Татарськiй брамах збилися вози; приiжджi люди перелазили через мури; вiд Латинськоi хвiртки рвонула крита бричка, промчала повз корчму Кноффеля через мiст на Сокiльницьку дорогу – брати Одровонжi втiкали в Городок.

Волинським шляхом постугонiло пiше й кiнне вiйсько на чолi з Яном iз Сенни – рушило море мору на останню твердиню Галицькоi Русi.

У майстернi Симеона Владики на Руськiй сидiли й стояли цеховi майстри: мечники, бляхарi, рiзники, пекарi, сiдельники, малярi. Прийшли на пораду до старого кунштмiстра.

Маляр Хойнацький зiтхнув, порушуючи важку тишу:

– Арсен утiк… А ми?

Симеон Владика мовчки й спокiйно дивився на стривожених ремiсникiв, зупинив погляд на Хойнацькому, мовив тихо:

– Не вiрю, щоб Арсен злякався мору.

Роздiл чотирнадцятий. Ту пир докончаша…

Чорна стрiчка, що нею Івашко пов’язував волосся, врiзалася в набрякле чоло; лють i тривога скаламутили очi бояриновi; розштовхуючи руками землян, вiн ступив до порога й потряс Арсена за вилоги тунiки.