Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

У передпокоi стояв звичайнiсiнький собi посильний: старий згорблений чоловiк iз сивою борiдкою та з червоною шапкою в руцi. Я навiть i не додивлялася б до нього, якби вiн не сказав:

– Може, шановна панi зробить ласку i замкне дверi?

Я озирнулася. Справдi, дверi до кабiнету лишилися вiдчиненi. Я трохи занепокоiлась.

– А навiщо iх замикати?

– Зараз поясню, шановна панi.

Я подивилася на нього з недовiрою, одначе подумала собi, що такий дiдок не може мати жодних лихих намiрiв. Коли я замкнула дверi, вiн простягнув до мене руки i шепнув:

– Ганечко!.

Я мало не крикнула з переляку й вiдскочила назад. Як я собi пригадую, менi здалося, що передi мною божевiльний. Нi, ви тiльки уявiть собi: згорблений стариган, неохайний на вигляд, з брудним сивим волоссям, простягае руки i шепоче до мене так, наче ми були з ним у найiнтимнiших стосунках. А на додачу ще мае червонi запаленi повiки. Який жах!

– Ти не впiзнаеш мене? – запитав вiн.

І тут я його впiзнала. То був Роберт. Але як вiн змiнився! Яких тяжких знегод мав зазнати, щоб так постарiти незалежно вiд гриму.

– Ти не впiзнаеш мене? – знову спитав вiн.

Зi страху та подиву менi аж голос одiбрало. Руки в мене тремтiли.

– Впiзнаю, – насилу проказала я.

– У мене обмаль часу, кохана. Я прийшов забрати те, що ти вийняла з сейфа. Іншим разом, десь за два чи три днi, зателефоную тобi. Тi пакети в тебе?

Я кивнула головою:

– Авжеж.

Серце менi гупало, наче молот.

– От i добре, – мовив вiн. – От i чудово. Я тобi безмежно вдячний. А тепер, Ганечко, поквапся, будь ласка.

Ноги менi пiдтиналися, голова йшла обертом. Як на те, я не могла знайти ключика вiд комода. Минуло добрих п’ять хвилин, доки я витягла пакети й повернулася до передпокою.

Вiн зустрiв мене мало не з гнiвом.

– Що ти так довго робила? Зараз же кажи, що робила! Де в тебе телефон?

Вiн боляче стиснув менi руку. Я була така приголомшена, що не знала, як на це реагувати.

– Пусти мене, – прошепотiла я. – Я шукала цi пакети. Десь заподiвся ключ од комода.

– Де в тебе телефон? – засичав вiн, ще дужче стиснувши мою руку.

– Отут поруч, у кабiнетi.

Вiн дивився менi у вiчi з люттю й ненавистю. Вигляд мав жаский. Скiльки жорстокостi в цiй людинi! Вiн грубо вiдштовхнув мене i зайшов до кабiнету. Тiльки допевнившись, що телефон i справдi там, вiн трохи заспокоiвся i став розривати пакета.