Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Ви розумiете? Це дасть нам змогу з’ясувати, з якого апарата вам дзвонили. Сподiваюся, що маю право вам довiряти i що ви будете суворо дотримуватись цих настанов. У противному разi менi довелося б встановити контроль над вашою кореспонденцiею i телефоном, що, звiсно, аж нiяк не належить до речей приемних.

Я запевнила його, що вiн може цiлком на мене звiритись. Тодi вiн запитав, чи бачила я когось у Тоннора. Я сказала, що не бачила нiкого, за винятком покоiвки.

– Чи могли б ви ii впiзнати?

– Авжеж.

Коли вiн узявся надягати плаща, я догадалася, що ми маемо iхати до тюрми.

Машина зупинилася перед трупарнею. Боже, яке то страхiття! Мене повели через похмуре примiщення, в якому лежало безлiч трупiв, накритих бiлими простирадлами. У повiтрi стояв нестерпний сморiд. Я мало не зомлiла. Нiколи в життi не бачила такого жахливого видива.

Коли вiдкрили обличчя, я одразу впiзнала ii. Вона була дуже синя i лежала з розплющеними очима.

– Так, це вона, – сказала я. – А що… ii вбито?

Майор заперечливо похитав головою.

– Вона сама отруiлася, коли ii арештували на вокзалi.

– Отруiлася? Чому? Хiба вона теж була шпигунка?

– Так. Їi спiльниковi пощастило втекти тiльки завдяки гримовi. Вона волiла померти, анiж потрапити до в’язницi.

Я була до краю вражена. Повернувшись додому, зараз же лягла в лiжко. Боже мiй, якi жахливi речi дiються у свiтi! Яке воно все огидне й пiдле! Я не любила ii, але ж вона була молода й гарненька.

Тепер я тремчу на гадку, що Тоннор може до мене зателефонувати. Боже мiй, я не зичу йому зла, але все ж волiла б, щоб його швидше схопили.

Понедiлок

Виявляеться, Яцек не брехав. Вiн справдi позичив тi грошi Станiславовi. Сьогоднi я пересвiдчилася в цьому на власнi очi. Яцек при менi розпечатав конверта, що його принiс службовець з фабрики.

З цього приводу я сказала дядьковi:

– Сумнiваюся, щоб та жiнка була шантажисткою. Якби вона зажадала вiд Яцека грошi, вiн про всяк випадок схотiв би iх приховати i не позичив би нiкому. Це мене дедалi дужче непокоiть.

– Чому непокоiть? – здивувався дядько.

– Ну, коли iй не потрiбнi грошi, то, певно, потрiбен вiн сам.

Дядько замислився i похитав головою.