Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Я насилу спромоглася запитати:

– А… а довго вiн у неi був?

Дядько неделiкатно засмiявся.

– Ах, он ти про що! Ну, як тобi сказати… Яцек пробув в ii номерi щось близько години. Оскiльки ти знаеш свого чоловiка краще, нiж я, то можеш легше зробити з цього якiсь висновки.

Я зиркнула на дядька майже зi злiстю. Вiн потiшався, очевидячки потiшався з мого неспокою. Як видно, думав, що я ревную.

– Ви знову помиляетесь, дядечку! – вiдповiла я холодно. – Менi достеменно вiдомо, що Яцека нiщо вже з нею не зв’язуе…

– Я не маю анiнайменшого намiру пiдривати твою вiру в чоловiковi чесноти, – докинув вiн з повагою, що дуже скидалася на знущання.

– Бо нiщо не може ii пiдiрвати, – наголосила я, проте про всяк випадок нишком, щоб не завважив дядько, тричi постукала пальцем об дерево.

– Тим краще, – хитнув вiн головою. – Зрештою, i в мене не виникло жодноi пiдозри, принаймнi в даному разi. Виходячи з нею, Яцек був блiдий, злий i, як видно, насилу володiв собою. У мене склалося враження, що вони мали не вельми приемну розмову.

– Не розумiю тiльки, – зауважила я, – навiщо вони вели ту розмову в номерi, а не у вестибюлi чи ресторанi.

– А мене це зовсiм не дивуе, – знизав плечима дядько. – Ми можемо здогадуватись, яка була тема iхньоi розмови, а такi розмови, погодься, нi до чого чути iншим, хоч би то була прислуга чи випадковi сусiди. Як на мене, то iхня зустрiч анiтрохи нам не вадить.

– Чому?

– А тому, мала, що при першiй же слушнiй нагодi я запитаю ii про Яцека.

– Ви скажете, що знаете його?

– Що ти, боронь Боже! Скажу, що бачив ii в товариствi молодого добродiя, якого iнколи зустрiчаю.

Ми якнайдетальнiше обговорили всi цi справи. Коли я вже виходила, дядько затримав мене.

– Трохи не забув, мала. Дозволь повернути тобi борг з подякою. Ось тисяча злотих.

Я аж нiяк того не сподiвалася i спробувала заперечити.

– Але ж, дядечку, менi зараз зовсiм не потрiбнi грошi. І загалом це не горить…

– Нi, нi, – наполягав вiн. – Ще й як горить. Якби на поштовому переказi не треба було зазначати прiзвище вiдправника, я надiслав би тобi цi грошi до Голдова.

– Певно, вам останнiм часом добре таланило в грi, – зауважила я, ховаючи грошi до сумочки.

– Так, люба. Як видно, тiльки твоя присутнiсть у Варшавi приносить щастя в грi Тото. Я таки злупив з нього чималий грiш. З нього i з його приятелiв. Вони вельми поряднi люди.

Увечерi я випила забагато кави i тепер не скоро засну. Надворi ще зовсiм темно, хоч уже шоста ранку.