Нетерпіння серця

 – Це просто чудово, Ілоно, що я зловив вас у мiстi! Я вже давно мрiю прогулятися з вами нашими володiннями! Або, може, краще заскочимо на хвилинку в знамениту кондитерську?

– Нi-нi, – бурмоче вона трохи знiяковiло. – Я поспiшаю, на мене чекають удома…

– Ну то зачекають ще п’ять хвилин. На всяк випадок, щоб вас не поставили в куток, я випишу вам виправдальний документ. Ходiмо, i не дивiться не мене так суворо.

Як би я хотiв узяти ii пiд руку! Я всiею душею радий, що в iншому своему свiтi я зустрiв саме ii, ту з них, з якою не соромно з’явитися, а якщо потраплю на очi товаришам з такою красунею – ще краще.

Але Ілона чимось стривожена.

– Нi, менi дiйсно треба додому, – швидко вiдповiдае вона, – ось i автомобiль чекае.

І дiйсно, на площi Ратушi здалеку менi шанобливо вклоняеться водiй.

– Але хоч до машини ви дозволите вас провести?

– Звiсно, – бурмоче вона з якоюсь незрозумiлою тривогою, – звiсно… До речi… чому ви сьогоднi не прийшли?

– Сьогоднi? – повiльно перепитую я, нiби щось згадуючи.

 – Сьогоднi?… Ах так, сьогоднi сталася дурна iсторiя. Полковник намислив придбати нового коня, тож нам усiм довелося йти оглядати коня, та ще й по черзi виiжджати його. (Насправдi це сталося ще мiсяць тому. Я дiйсно не вмiю брехати.)

Ілона вагаеться, хоче вiдповiсти. (Чому вона весь час смикае рукавичку i нетерпляче притупуе нiжкою?) Потiм раптово швидко запитуе:

– А зараз ви не хочете поiхати зi мною, до нас на вечерю?

«Тримайся, – кажу я собi.

– Не пiддавайся! Хоч раз, хоч один-единий день!» І я iз прикрiстю зiтхаю:

– Шкода, менi страшенно хотiлося б поiхати. Але сьогоднiшнiй день все одно втрачений: ввечерi у нас збираеться товариство, я повинен бути там.

Вона пильно дивиться на мене (дивно, у цю хвилину мiж брiв у неi з’являеться така сама нетерпляча зморшка, як i в Едiт) i не говорить менi нi слова, не знаю – з пiдкресленоi неввiчливостi чи вiд нiяковостi. Водiй прочиняе дверцята, Ілона грюкае ними за собою i запитуе мене крiзь скло:

– Але завтра ви прийдете?

– Так, завтра неодмiнно.

Автомобiль рушае.

Я не дуже задоволений собою. Що означае цей Ілонин поспiх, ця стурбованiсть, нiби вона побоювалася, що ii побачать зi мною, чому вона так швидко поiхала? І ще: менi треба було, хоча б iз ввiчливостi, передати вiтання ii дядьку, кiлька теплих слiв Едiт – адже вони не зробили менi нiчого поганого! Але з iншого боку, я вдоволений своею витримкою. Я встояв.