Князь Ігор

Вiн вiльний! Ще сьогоднi, не гаючись нi хвилини, вiн вирушить до Киева, де на нього жде Любава! Яке щастя! Яка радiсть! Дихнути повiтрям свободи, глянути на золоте коло сонця, на зеленi руна полiв, на голубе небо, на свiтлi води рiк та озер, сiсти на коня i помчати вiтром навперейми куди хочеш – хiба це не найбiльше щастя? Його не оцiнить тiльки той, хто не сидiв на цепу в сирiй темнiй ямi, хто не скнiв вiд думки, що навiки похований у нiй, хто втратив останню надiю…

Йому на радощах хотiлося цiлувати княгинi руки, вiн ладен був простити князевi його несправедливiсть, але з пересохлого горла виривалися лише два слова:

– Дякую, княгине! Дякую, княже! Дякую, княгине! Дякую, княже!.

Зате Будило висловив своi почуття щирiше. Вiн дотягнувся до Ігоревоi руки i, шкарубкими пальцями погладивши парчевий князiвський рукав, прорiк:

– Княже, соколе наш придеснянський! Щоб твоiй княгинi, нашiй рятiвницi, жура не затьмарила ясного чола, щоб ii очi не пойнялися гiркими сльозами, я в скрутну хвилину своiми грудьми заступлю тебе! Я прикличу всiх моiх богiв на допомогу, всiх моiх пращурiв i прапращурiв, щоб виручили тебе з бiди великоi у годину смертельну, люту! Тiльки поклич, княже, сонце наше ясне! Тiльки гукни!

Вiн раптом випростався, мало не досягнувши головою стелi, високий, дужий, кудлатий, щасливими очима крiзь сльози поглянув на Ярославну, що з неприхованим подивом слухала його проникливi слова, сильно рвонув ланцюг, аж вiн забряжчав, задзвонив, загув, i крикнув радiсно до гриднiв:

– Та швидше ж збивайте, хлопцi, з мене цi залiзяки, хай би були щезли, бо нетерпеливиться менi вийти з цiеi ями та вклонитися i Яриловi, i Стрибоговi, i полям, i лiсам, i кущам, i всьому свiтовi щирокому!.

І вiн знову так сильно рвонув за ланцюг, що той громом вiдлунився пiд вологою стелею затхлого пiдземелля…

Роздiл шостий

1

До Киева Ждан прибув дуже вчасно: наступного ранку Самуiл з валкою вирушав у Половецьку землю.

– Ждане, тебе сам Бог посилае менi! – вигукнув купець, розставляючи руки для обiймiв. – Де ти пропадав? Нам же в дорогу пора! Та й Любава побиваеться за тобою… Ходiмо хутчiй до неi! Бо змучилася дiвчина зовсiм. Як ти поiхав, заслабла, так що ледве вiдхаючили гуртом, а тепер за тобою сохне… І чим ти ii причарував? Здаеться, звичайний собi парубок…

Почувши про тяжку хворобу Любави, Ждан заспiшив.