Князь Ігор

Лише Будило хотiв уклякнути на колiна, та князь приклав палець до рота – мовчи!

Ждан хвилювався, розповiдав нескладно, уривчасто – i про половецьку неволю, i про зустрiч з Кончаком, i про Самуiла, i про Любаву, i про Славуту та великого князя киiвського, i про князя Ігоря, якому служив самовiддано i служив би ще вiрнiше, аби лише князь того забажав… Та найчастiше вiн згадував Любаву i той день, коли вирвав ii з пазурiв смертi i повiз до Киева, бо лише там мав надiю врятувати ii.

Ярославну вразила ця розповiдь, на очах у неi виступили сльози.

Вона тихо запитала:

– Ти так сильно кохаеш ту дiвчину?

– Кохаю, княгине… Хiба це вина моя?

– Нi, я нi в чому тебе не звинувачую, бо розумiю, що це таке – кохання… Менi здаеться, що я зробила б так само, коли б мiй ладо потрапив у становище, подiбне Любавиному. Вiрю, що й вiн рятував би мене, незважаючи нi на що… Я проситиму князя, щоб вiн випустив тебе з цього жахливого пiдземелля…

– І мене, княгине, – простягнув до Ярославни руки Будило.

– Бо не вчинив я нiкому зла: не вбив, не вкрав, не посягнув на честь… Усього й вини моеi, що до душi менi живi боги – сонце, вiтер, води, лiси, зеленi поля, а не мертвi, намальованi людською рукою на стiнi чи на шматку липовоi дошки… Заступися, княгине, перед князем, i я, всiма богами клянусь, слугуватиму тобi i твоему князевi, довiку буду вiрний душею i тiлом.

Вiн намагався дотягнутися до княгинi, щоб поцiлувати ii руку чи одяг, але не змiг, бо не пускав важкий заржавiлий ланцюг, що глухо гримкотiв при кожному його руховi.

– Хто ж тебе посадив сюди? – спитала Ярославна. – Чи знае про тебе князь Ігор?

– Схопили мене чорноризцi з наказу епископа, кинули до порубу i припнули на цеп з вiдома тисяцького, а князь Ігор, я думаю, i не вiдае про те…

– І за тебе, чоловiче, замовлю слово.

– Не треба, княгине, – раптом виступив на середину порубу князь Ігор. – Я все чув…

– Тим краще, ладоньку… То ти випустиш цих людей? Щоб не болiло мое серце вiд думки, що за кiлька крокiв вiд мене, пiд помостом моеi хоромини, зазнають тяжких мук оцi безвиннi, – сказала Ярославна, не виявляючи здивування з того, що князь пiдслухав iхню розмову.

– В iм’я богiв наших, нинiшнiх i колишнiх…

– Цього старого, Будила, я вiдпущу зразу, – вiдповiв князь, окидаючи поглядом кiстляву, розкошлачену постать смерда.