Князь Ігор

– Що з нею?

– Вона поранена в руку, боярине, – сказав Ждан.

– Роздягнiть ii i посадiть ось сюди, на лаву, – кивнув Славута i, вiдчинивши дверi, гукнув кудись у внутрiшнi примiщення: – Текле, Хорошку, принесiть гарячоi води, чистого полотна та мою скриньку iз зiллям! І приготуйте нам снiданок!

Поки Ждан знiмав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в однiй сорочцi, засукав рукави i торкнувся Любавиноi пов’язки.

Дiвчина скрикнула, закусила губу.

– Їй боляче! – вигукнув Ждан i кинувся наперед, мовби хотiв вiдсторонити боярина вiд пораненоi.

А той поглядом зупинив його.

– Хто тобi ця дiвчина, отроче?

Ждан почервонiв. А Самуiл хитро прискалив око, як вiн робив це тодi, коли мав що сказати, але волiв краще промовчати. Та спостережливий старий, не дочекавшись вiдповiдi, усмiхнувся:

– А-а, зрозумiло, – кохана! – i серйозно додав: – Звичайно, Ждане, iй буде боляче, бо рана, видно, глибока, – ген скiльки кровi витекло… Але ж треба потерпiти, – i погладив дiвчину по головi.

Вiн пiдклав iй пiд голову подушку, а сам сiв поряд на стiльцi. Тим часом немолода повновида жiнка, певно кухарка, внесла жбан гарячоi води, а Хорошко, пiдлiток рокiв чотирнадцяти, – сувiй полотна i ящик, наповнений рiзними знахарськими причандаллями та маленькими горнятками з мазями. Поставивши все це на пiдлогу, вони обое вiдразу ж вийшли.

Ждан шепнув Самуiловi на вухо, показуючи на Славуту:

– Вiн i знахарюе?

– Вiн усе вмiе, вiн до всього здатний… Знахарювати вмiе теж… Та куди тим знахарям! Вiн учився у ромейських лiкарiв, а тепер i iх заткне за пояс! Князь i княгиня, коли треба, посилають по нього, бо мае вiн легку руку, – теж шепотом вiдповiв Самуiл.

Славута ножицями обережно розрiзав просякнуту кров’ю, заскорублу пов’язку, що прикипiла до рани, потiм водою iз жбана добре змочив ii, щоб розм’якла, i тiльки тодi рвучким рухом вiддер вiд тiла.

З рани хлинула кров. Любава затрепетала, скрикнула i знепритомнiла. Ждан теж здригнувся i застогнав, нiби то йому так заболiло.

Славута застережливо похитав головою.

– Нiчого, нiчого, вiд обмороку не вмирають. Зате сукровиця та порчена кров зiйдуть… А це на лiпше.

Вiн вiдрiзав довгий шмат тонкого вибiленого полотна, густо намазав його маззю, що пахла i воском, i медом, i цибулею, i корiнням лепехи, i ще якимсь зiллям, i туго обмотав руку.