Князь Ігор

У полках – нi веселих розмов, нi смiху, нi гамору, як це звичайно бувае, коли кiнчаеться важкий перехiд. Воi похмуро, з жахом i люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все знищено. Укрiпленi городки взятi приступом i спаленi, навколишнi села лежали безлюднi, мертвi. Снiги на багато поприщ довкола почорнiли вiд диму i попелу. Нi людини живоi, нi худоби, лиш де-не-де помiж пустками гарчать здичавiлi голоднi собаки, гризучись бiля замерзлих трупiв, та вороння тривожно каркае, кружляючи в холодному сiрому небi.

Страшнi спустошення викликали в серцях воiв ненависть, а ненависть поривала до вiдплати, до зустрiчi з ненависним ворогом, що десь за Ворсклою дiлить здобич та полон.

Особливо лютував князь Володимир Глiбович. Це ж була його земля – Переяславська Украiна. Недавно ще багата, многолюдна, тепер лежала вона в руiнах, дихала пусткою i тлiном. Було вiд чого впадати в шаленство! Вiн зчорнiв на лицi, схуд, тiльки очi горiли сухим блискучим вогнем!

Дiзнавшись, що Святослав передав йому верховенство над об’еднаними силами, Ігор тут же наказав ставати на денний спочинок.

Та в полках зчинився галас. Найдужче кричали переяславцi:

– Який зараз може бути вiдпочинок! Наздоганяймо Кончака!

– Погляньте, що натворив окаянний!

– Веди, княже! Не гайся! Аж до Дону пiдемо – розоримо гнiзда степових стерв’ятникiв!

– Кончак сплюндрував Переяславську Украiну, а ми вiддячимо йому тим же – спустошимо Половецьку землю! Сили у нас нинi досить! – кричав нарiвнi з простими воiнами Володимир Глiбович.

Його пiдтримали князi Всеволод Чермний, Всеволод Трубецький, Володимир Рильський та хан Кунтувдей.

– Ось-ось почнуться веснянi вiдлиги – ми повиннi поспiшати, а то повернемося нi з чим, – сказав Всеволод Чермний.

Вiйсько було, безперечно, стомлене. Та й за всiма писаними i неписаними ратними законами на п’ять-шiсть днiв походу належало давати день вiдпочинку.

Ігор знав це краще, нiж будь-хто тут iнший, бо з п’ятнадцяти рокiв брав постiйно участь у багатьох вiйнах, нападах i походах. Але знав вiн i те, що веснянi повенi не за горами, що наздогнати Кончака нелегко, якщо взагалi можливо, що потрiбно поспiшати, бо кожен день дорогий. Тому, почувши одностайну вимогу вiйська йти далi, зовсiм не наполягав на своему.

– Братiе i дружино! – сказав вiн.