Князь Ігор

Зберемо ще бiльшу силу, погромимо половцiв i заженемо Кончака за Дон, аж в Обези, як колись Володимир Мономах загнав його батька Атрака… Залишилося ж зовсiм небагато ждати – березень, квiтень, травень… Зате пiдготуемося як слiд!.. Та й недужий я зараз…

– У нас уж все готове, княже, – чого ждати? Нiби для нас первина робити зимовi походи! Кончак же не ждав весни, а напав у найлютiшi морози, в снiгопади. І безкормицi не боявся! – вигукнув Рюрик.

За столом запанувала тиша. Ярослав не поспiшав вiдповiдати Рюриковi на його справедливi слова, кривив губу.

Святослав осудливо похитав головою, пильно подивився на Ярослава. Потiм тихо почав:

– Княже Ярославе, якщо мiж братiею не буде злагоди, то нi сьогоднi, нi завтра не пiдемо ми на половцiв i не заженемо iх за Дон чи в Обези. Всi бiди землi нашоi – вiд гординi князiвськоi, вiд того, що князi про мале «се велике» почали мовити i, маючи волость, накидати оком на чуже – се мое i те мое теж!.. Нi, братiе, так не годиться! Котори та усобицi – то загибель землi нашоi! Поганi дивляться, що мiж князями немае миру, i без страху нападають на нашi села та городи, грабують добро наше, полон беруть, людей убивають…

– Брате, я не зачинаю усобиць, я тiльки кажу, що не хочу йти зараз у похiд, – стримано заперечив Ярослав.

– Не хочу мордувати нi воiв, нi себе…

– Коли б тiльки це, Ярославе, – перебив його Святослав. – Коли б тiльки це… Та боюся, що причина в чомусь iншому… От тiльки не розумiю в чому… Коли помер наш батько князь Всеволод, то я замiнив його тобi i при цьому не раз повчав, що не книжна премудрiсть прикрашае князя, а його бажання служити землi своiй, умiння смиряти свою гординю перед старшим князем – батьком чи братом, вуйком чи стрием, що посiдають великокнязiвський стiл.

Смирення молодших змiцнюе Руську землю, зарозумiлiсть руйнуе ii. Пощо руйнуеш братню злагоду i любов? Ми з князем Рюриком нарештi дiйшли згоди – i настав мир на Руськiй землi, а ти хочеш його при коренi зрубати. Негоже так чинити, княже!

Ярослав почервонiв, на лобi у нього виступив пiт.

Комусь iншому вiдповiв би рiзко, сердито, нi вiд кого не потерпiв би подiбних слiв. Та Святославовi, який у дитинствi замiнив йому рано померлого батька, не смiв сказати рiзкого слова. Хитрувати мiг, лицемiрити мiг, а прямо, вiдверто сказати не смiв. Тому заперечив тихо:

– Брате, все, що ти мовиш, то iстинна правда. З одним не можу погодитися – що я сiю зерно незгоди мiж братiею. Не йти в похiд – це ще не означае, що я розпочинаю усобицю.