Антологія української фантастики XIX—XX ст.

У дiвчат очi розбiглися на перснi, на ковтки, на дороге намисто i запинки. Яких прикрас тут тiльки не було! Однi, як жар горiли, иншi свiтилися, мов котячi очi, на инших грала веселка, яскравiша за ту, що спускаеться з неба на землю i п’е воду зi струмкiв i колодязiв. Дiвчата то милувалися коштовними дрiбницями, то переглядалися одна з одною, то скоса позирали на батька: куди подiвся i страх перед гостем!

– Берiть, коли добра людина дае на згадку, – сказав iм батько, – то подарунок, а не платня.

– Починай ти, Галю чорнобрива! – сказав Лавро.

 – Пiдiйди i вибери, що тобi до вподоби.

Галя пiдiйшла, простягла руку до столу, глянула на Лавра – i, скрикнувши, вiдскочила геть, немов на змiю наступила.

– Оце ж, яка сором’язлива! – мовив, смiючись, гiсть. – Ну, добре, коли ти не хочеш, хай вибирае собi Докiйка рум’яна.

Докiйка пiдступила ближче, подивилася на подарунки i на гостя – i теж, скрикнувши, вiдскочила налякана.

– Оце так! Куди одна, туди й друга, – сказав Лавро зi смiхом. – Твоя черга, Наталко бiлолиця!

Наталка, боязко ступивши вперед, мимоволi зиркнула на гостя, i теж скрикнула i трохи не впала.

Їй здалося, що рудi брови Лавра раптом пiднялися вгору, як голки на iжаку, а з блiдо-сiрих очей його струменем полилися на неi двi тонкi нитки свiтла, гострого, жагучого, мертвущого. Вiд нього i тремт пробiгав по тiлу, i страх закрадався в душу, i туга звивалася в серцi. Таке-то недобре око: на зелений лiс погляне – i зелений лiс зiв’яне!

– Ну, спасибi за ваш хлiб-сiль. Буду iх пам’ятати, та i ви мене не забудете, хоч дочки вашi закомозились i не взяли моiх подарункiв, – сказав Лавро, глянувши на дiвчат таким поглядом, яким демон дивиться на душу людську.

А вони, бiдненькi, стояли, склавши руки хрестом, i тремтiли всiм тiлом.

– Прощайте, – промовив, – не згадуйте лихим словом! – i засмiявся так, що у всiх на душi захололо. Та враз за дверi скiк на свого коня – аж загуло.

V

– Неню! Менi тяжко, менi нудно! – говорила Галя чорнобрива.

– Неню! Мене мороз дере по шкiрi; руки i ноги – як у льоду, а всерединi горить, – нарiкала Докiйка рум’яна: ох! вона вже була блiдiша за полотно.

– Неню! У мене голова трiщить вiд болю, i свiт менi крутиться, i все в очах темнiше та темнiше, – плакала Наталка бiлолиця.

– Рятуй, рятуй нас, неню! – прохали усi трое. – Рятуй нас вiд лихоi людини! Поклич знахаря: хай вiдворожить силу недоброго ока!

Марно! Нi знахар, нi хто инший не допомiг: що далi мчав Лавро, то важче ставало красуням.