Холоднеча. Старі майстри

Використанi клiше – технiчнi прийоми, до яких вдаеться письменник, щоб сказати про головне: про фатальну неповноцiннiсть духовного i душевного життя, про самотнiсть i непомiченiсть у спiльнотi, яку об'еднуе не що iнше, як метафора-субститут «фiзична вада», про те, що кожний перебувае в скрутi i зрештою сам на сам iз собою, i жодна персонiфiкацiя абсолютного добра, жодна роль не врятуе саме тому, що це завжди лише роль, амплуа, вiд якого можна будь-якоi митi вiдмовитися, в якому почуваешся зручнiше або незатишнiше, яке можна виконувати довго i збiса добре, однак воно завжди залишатиметься маскою, а не обличчям.

Борис – жертва «доброти». Його дитинячi пручання проти Доброi заздалегiдь приреченi на поразку. Добра, увiйшовши в роль, навiть не зауважуе смертi Бориса, для якого i влаштоване свято.

Розв'язку варто запам'ятати бодай тому, що це одна з двох можливих розв'язок Бернгардових п'ес: або така, або нiяка. «Нiяку» розв'язку, супроводжувану тотальним виснаженням протагонiстiв, маемо, наприклад, у п'есах «Невiглас i божевiльний» (вона «нiяка» навiть незважаючи на перекидання келихiв i пляшок на столi – завершальний акорд), «Сила звички» (незважаючи на конфлiкт мiж приборкувачем звiрiв i директором цирку Карiбальдi, який, очевидно, повторюеться щоразу на кожному новому мiсцi), «Удосконалювач свiту», цiй чудовiй субверсивнiй пародii (в особi удосконалювача свiту Бернгард блискуче пародiюе своiх власних героiв, особливо митцiв, приватних фiлософiв, науковцiв – усiх оцих анахоретiв своеi прози), «Тиша над верховинами» (незважаючи на iронiчне вiдлуння завершальних аплодисментiв).

«Така» розв'язка мае два варiанти: 1) смерть протагонiста («природна» смерть Бориса у п'есi «Свято для Бориса», смерть генерала i «смерть» лiсу (лiс – також персонаж!) у п'есi «Мисливцi», смерть комiчного актора Мiнеттi у п'есi «Мiнеттi», смерть президента суду i старого нациста Рудольфа Геллера у п'есi «Перед вiдставкою»); 2) смерть групи дiйових осiб (включно зi статистичними ролями) внаслiдок «локального катаклiзму», який насправдi е не чим iншим, як пародiею на «deus ex machina» (обвал балкона iз салонним товариством, яке вийшло вiтати британську королеву Єлизавету II у п'есi «Єлизавета II»), У п'есах з «нiякою» розв'язкою Томас Бернгард фактично заводить протагонiстiв своеi прози у глухий кут.