Украдене щастя (збірник)

«Хто ж сей мрець?» – хтiв я спитати, та боявся, що згрiшу,

Що сповню великий злочин, перервавши сю тишу.

Але в серцi те питання все клубилося, мов гадь:

«Хто ж сей мрець, кого такii маси вийшли проводжать?

Хто тi люди, що, здаеться, сотнi тисяч iх iдуть,

Анi гомону, нi стуку, анi шелесту не чуть?»

Дарма зиркаю в iх лиця: щось знайоме е у всiх,

Та якийсь серпанок бiлий заслоняе риси iх.

Де в кого отвертi очi, та без блиску, мов склянi;

Та затуленi у iнших, мов iдуть в глибокiм снi.

Величезний хiд той суне, суне тихо, наче мла;

Вулиця глуха, безлюдна, проста-проста, мов стрiла.

Два ряди домiв без прорви, наче гвардiя нiма,

І здаеться, анi краю, нi кiнця iм десь нема.

«Хто сей мрець?» – клубиться в серцi те питання, наче гадь.

«Хто сей мрець?» – свого сусiди врештi зваживсь я спитать.

Не пiдводячи обличчя, не розплющивши очей,

Вiдповiв сусiд мiй глухо: «Мирон, Мирон мрець отсей».

«Мирон, Мирон!» Що за Мирон? Все сказати би волiв!

Але чом же серце в мене похололо вiд тих слiв?

Чом уста моi поблiдли, i трясуться, i мовчать,

Мов отсе на них прибито вже смертельную печать?

Я пiдводжу очi вгору: ось вже й вулицi кiнець;

Величезна чорна брама, а на нiй з огнiв вiнець;

Пiд вiнцем огнистий напис блимае, немов iльща:

«Хто сюди ввiйде, надiю най навiки попроща».

XII

Хрести, хрести, хрести в вiнках тернових

Без написiв, лиш огник, що горить

На кождiм гробi – знак, що там, в дубових

Дошках, чиесь гаряче серце спить.

Хрести й огнi довжезними рядами…

Аж на кiнцi, де на цiлець ступить,

Зiвають челюстi новоi ями.

Тут зупинився караван. Весь люд

Розставився при гробi тiм кругами.

І не було жалiбних спiвiв тут.

Зняли iз каравану домовину

І вже край гробу на землi кладуть.

Один iз вiйська виступив на глину,

На горб, щоб добре всiм його видать,

І рiк, схиливши голову вдолину:

«Позволите, панове, рiч держать?»

Немов вiд вiтру колоски на полю,

Схилились чола.

«Товариша у боротьбi за волю,

Войовника, що був проводир нам,

І сiвача, що сiяв кращу долю,

Будiвника, що клав величний храм

Будущини, ось тут ховаем нинi.

Як жив, що вдiяв – вiдомо всiм вам.

Вмер нагло днесь о пiвнiчнiй годинi».

А втiм, знизу озвався рiзко пiп:

«Вмер нагло, кажеш? По якiй причинi?

Я самовбiйцi не покроплю грiб».

«Не самовбiйця, – мовив речник стиха.