Украдене щастя (збірник)

Най кождий сам собi таку признае,

Якоi варт перед самим собою.

А другу надгороду тим признаймо,

Що головами полягли у бою,

На третю надгороду, панство любе,

Є тут аж два мiж нами кандидати:

Заслуги iх усiм вам добре звiснi,

Тож розсудiть, кому ii признати.

Один в момент найтяжчоi зневiри,

Коли топiр уже блищав над нами

І, бачилось, нема для нас рятунку,

З бiди нас вивiв хитрими словами.

Не вiйськовою штукою, не жаром

Чуття на подвиг вiн пiдняв громаду,

А вороговi труту влив у душу,

Його спокусив на вiдступство й зраду.

Се правда, ворог сяк чи так побитий,

Ми сяк чи так втекли вiд згуби й шкоди, —

Та я мiркую, що гнила побiда

Хiба гнилоi варта надгороди».

Мiж панством шум. Всi лиця простяглися.

Князь кинувся, мов голий у кропивi.

Та генерал немов того й не бачив

І далi лив слова медоточивi.

«А другий кандидат – той, що недавно

На нас провадив армiю ворожу,

Топтав, i бив, i гнав нас без пощади,

І впер нас у залiзну огорожу;

Той сам, що нас притис на край загуби,

В остатнiй хвилi вiдмiнив свiй намiр,

До нас пристав, нам видав сили й плани

Противникiв i став для нас як шамiр,

Як камiнь той чудовий, що вiд нього

Склянi й залiзнi прискаються стiни,

Додав нам духу, насталив нам руки

І вивiв нас iз згуби i руiни.

На трупах тих, що вчора звав братами,

Плебей здвигнув трiумф аристокрацii;

Свою вину змазав вiн морем крови, —

Взiр дивноi, страшноi абнегацii.

Не входжу в намiри його – хай судить

Їх Бог! Його ж страшне, велике дiло

Придавлюе мене своiм розмiром, —

Йому признаймо надгороду смiло!»

Грiм оплескiв. Гучнi, скаженi брава.

Всi встали. Генерал пугар подвiйний

У руки взяв, до мене наблизився

І так сказав – блiдий та супокiйний:

«Ну, пане Мирон, ви е наш спаситель,

За те вiд нас вам слава i подяка.

Ще хвилечку заждiть, хай щире слово

Вам висловить старий, тупий рубака.

Ви демократ, плебей i консеквентне

Робили те, що мусили, мiй друже.

Ви пiдняли на нас народ розжертий, —

Як ворога я поважав вас дуже.

Як зрадили свою ви рiдну справу,

Як перейшли до тих, що хоч приймають

Услугу вашу, але вам чужii

І рiвним вас нiколи не признають —

Тодi для мене вмерли ви, мiй пане,

Сплили, мов гук нестрiйного акорду;

Ми визискали вас, та нинi маем

Для вас лишень обридження й погорду.