Украдене щастя (збірник)

Бо Франко – далеко не тiльки Каменяр, а ще й понурий, блiдий Лицар, замрiяний i сп’янiлий в «крiпко-любовних» обiймах примарноi «хитрицi»-русалки; i натхненний Сiяч, що благодатноi весняноi пори сiе «думи вольнii» й «жадобу братолюбiя» в пухку рiллю всеплодющоi матерi-землi; i розкутий Наймит, що випростався, скинувши з хлопських плечей «недолi й тьми ярмо»; й одержимий мисливець на Беркутiв-царiв, що люто ненавидить усяку тиранiю; i Рубач, що просiкае сокирою шлях крiзь темну пущу – до осяйного свiтла волi, правди i добра; i тюремний в’язень, життевий простiр якого обмежений кам’яними мурами несвободи; i першогрiшник Каiн, який по вбивствi брата спромiгся вiдкрити у власнiм серцi високу iстину любови; i закоханий у власну мрiю лiричний герой «Зiв’ялого листя», що з виру непогамованих пристрастей стрiмголов кидаеться в «безпам’ятну могилу» нiрвани; i зневiрений у давнiх iдеалах i рожевих iлюзiях молодости зболений самiтник-вiдлюдько «днiв журби»; i розполовинений самозрадою Мирон iз «Поединкiв» та «Похорону», що здобувае iлюзiю заспокоення хiба на днi пекельного «озера студеного»; i розважливий мудрець-моралiст, що з морських глибин святих книг видобувае для своiх сучасникiв перли вiковiчних iстин; i суворий аскет iз палким серцем, Іван Вишенський, на роздорожжi мiж особистим спасiнням та служiнням своему народовi; i вiдважний войовник-конкiстадор, що вiдкривае новi недовiдомi землi в духових океанах; i тривожний украiнський Єремiя, який, почувши в серцi своiм голос Божий, кинув батькiвський дiм та молодую невiсту, аби своiм криком i плачем збурювати оспалу громаду; i, звичайно, Мойсей, пророк, не визнаний власним народом, якому судилося по сорокалiтнiй мандрiвцi сконати на самiм порозi землi обiтованоi… Але, може, чи не найбiльше – semper tiro, вiчний учень, вiчний новак, «вiчно молодий початок шляхiв» (Павло Филипович), що до сивих лiт зберiг чисте серце «малого Мирона», напоене огнем iз батькiвськоi кузнi.

Франко тотожний кожнiй зi своiх символiчних «ролей» i мистецьких реiнкарнацiй, та воднораз не рiвний жоднiй iз них. Ба навiть бiльший вiд iхньоi суми. Бо iнодi здаеться, що в душi митця жили й сперечалися, ба навiть сходились у досмертному герцi принаймнi декiлька рiзних «я».