Украдене щастя (збірник)

Саме така посмертна доля (чи то пак, недоля) спiткала й одного з найбiльших класикiв нашого письменства, а заразом – i найпомiтнiших, найхаризматичнiших постатей украiнського культурного й полiтичного зростання зламу ХІХ—ХХ столiть – Івана Франка. Напрочуд темпераментний, жвавий, енергiйний, iнодi гарячкуватий чоловiк з теплим i нiжним серцем довiчноi дитини i такою ж дитячою допитливiстю, одержимий невситимою «фавстiвською» жагою свiтоосягання, продиктованою внутрiшньою спонукою творчого духа розпросторитися якнайширше, «Все проникнути, все проглянути, Все скуштувати», – чомусь у громадськiй рецепцii набрав вигляду насупленого кам’яного боввана.

Подиву гiдний парадокс: вiчний бунтар i вiчний революцiонер (без лапок!), войовничий антиконсерватор-радикал, що смiливо руйнував замшiлi мiти й стереотипи, рiшуче повалював застарiлi авторитети, вiчний опозицiонер до будь-якоi влади, який нiяк не мiг (та, зрештою, й не прагнув) посiсти бодай якогось бiльш-менш прийнятного офiцiйного становища в суспiльнiй iерархii, жив лише з власного пера i завше, за великим рахунком, залишався соцiяльним маргiналом, – за химерною паралогiкою Хроносу, перетворився на офiцiозного монстра, застиглого на постаментi «великого Каменяра» – монументальне втiлення «камiнного, консервативного принципу», – як писала Леся Украiнка в листi до Агатангела Кримського вiд 24.

Ця алюзiя тут зовсiм не випадкова. Бо й справдi: у сприйманнi пересiчного (не)читальника Франко – це такий собi «камiнний господар» украiнськоi лiтератури, закутий у крицю командор, тiльки що з каменярським молотом у руках замiсть меча й патерицi. Такий Франко – «бiльше символ, нiж жива людина» (знову-таки, Лесине формулювання, цього разу з листа до Ольги Кобилянськоi вiд 3.V 1913 р.). Тим часом Франко справжнiй, нiби заживо похований ув однiй трунi з фальшивим двiйником (мов власне поетичне alter ego – Мирон, герой мiстично-фiлософськоi поеми «Похорон»), ось уже понад столiття, за великим рахунком, залишаеться незнаним, i незнаним найперше як поет.