Оповідання

Дещо проходить повз мою увагу в роботi, i нiхто вiд мене цього не приховуе – а я i не збираюся робити вигляд, нiби це вiд мене приховують, – я вже не маю достатньо сили, моя пам’ять слабшае, я вже не можу встежити за всiм. Так дiеться не тiльки через речi об’ективнi, але i через смерть нашоi коханоi матерi, яка виявилася для мене важчим випробуванням, нiж для тебе. Але оскiльки ми вже заговорили про цю справу, про цей лист, то я прошу тебе, Георг, не обманюй мене. Це дрiбниця, не варта навiть одного подиху, тож, будь ласка, не обманюй мене.

Цей друг у Петербурзi справдi iснуе?

Георг в задумi пiдвiвся.

– Не будемо чiпати моiх друзiв. Тисяча друзiв не замiнять менi батька. Знаеш, що я подумав? Ти не достатньо себе бережеш. А вiк уже вимагае свого. Я не впораюся без тебе на роботi, i ти добре це знаеш, але якщо робота шкодитиме твоему здоров’ю, то я хоч завтра лiквiдую фiрму. Так бiльше тривати не може. Ми повиннi змiнити твiй спосiб життя. Докорiнно змiнити. Ти сидиш тут, у темрявi, а у вiтальнi тобi було би значно свiтлiше.

Ти лише куштуеш снiданок замiсть того, щоб належно попоiсти. Нi, батьку! Я покличу лiкаря, i ми будемо ретельно дотримуватися його вказiвок. Ми помiняемося кiмнатами, ти переселишся до моеi, а я – сюди. Для тебе нiчого не змiниться, усi меблi перенесуть. Але все це зачекае, тепер ляж у лiжко i полеж iще трохи, тобi необхiдно вiдпочити. Ходiмо, я допоможу тобi роздягнутися, побачиш, я це вмiю. Чи, може, ти вiдразу пiдеш до моеi кiмнати i ляжеш у мое лiжко. Так було б найкраще.

Георг стояв зовсiм близько вiд свого батька, який опустив на груди голову з сивим волоссям, що стирчало в рiзнi боки.

– Георге, – тихо промовив батько, не поворухнувшись.

Георг миттю став навколiшки бiля батька i зазирнув у зiницi його втомленого обличчя, якi здавалися занадто велетенськими i пильно вдивлялися у вiчi синовi.

– У тебе немае нiякого друга у Петербурзi. Ти завжди любив жартувати i не стримувався навiть зi мною. Звiдки вiзьметься у тебе друг аж там! Я нiколи в це не повiрю.

– Тату, ну спробуй згадати, – сказав Георг, пiдвiв батька з крiсла i зняв iз нього халат, бо старий уже ледь тримався на ногах. – Незабаром мине вже три роки вiдтодi, як мiй друг приiздив до нас. Я пригадую, що тобi вiн не дуже подобався. Я щонайменше двiчi приховував його присутнiсть вiд тебе, поки вiн сидiв у моiй кiмнатi. Я цiлком можу зрозумiти твою вiдразу до нього – вiн доволi своерiдний чоловiк.