Фінансист

А оскiльки вiн сам був гарний i привабливий, то йому неважко було зацiкавити вподобану дiвчинку. Дванадцятирiчна Пейшенс Барлоу, що жила по сусiдству, була першою, на яку вiн задивився, та й сама вона задивилася на нього.

Природа надiлила ii блискучими чорними оченятами i чорним волоссям, яке вона заплiтала в двi тугi коси. Витонченi нiжки з тонкими щиколотками легко несли ii чарiвну фiгурку. Батьки дiвчинки були квакерами, i на ii головi завжди красувався скромний маленький чепчик. Характер у неi, однак, був дуже жвавий, i цей смiливий самовпевнений хлопчик iй подобався.

– Ви, здаеться, мешкаете на нашiй вулицi? Правда?

– Так, – вiдповiла вона, трохи зашарiвшись i погойдуючи сумкою з книжками, – в будинку сто сорок один.

– Я знаю цей будинок, – сказав вiн. – Бачив, як ви туди заходили. Ви, здаеться, вчитеся в однiй школi з моею сестрою? Адже вас звуть Пейшенс Барлоу?

Вiн чув, як хтось iз його товаришiв назвав ii iм’я.

– Справдi, – пiдтвердила вона. – А звiдки ви знаете?

– Чув, – посмiхнувся Френк. – Я вас часто бачу. Хочете лакрицi?

Вiн покопирсався в кишенi i витягнув кiлька паличок свiжоi лакрицi (дуже поширених у тi часи ласощiв).

Пейшенс чемно подякувала i взяла одну.

– Напевно, не надто смачно. Вона вже давно лежить у мене в кишенi. Днями у мене були тягучки.

– Та нi, смачно, – вiдгукнулася вона, посмоктуючи кiнчик палички.

– А ви ж знаете мою сестру, Анну Ковпервуд? – запитав Френк, повертаючись до початоi розмови i мимохiдь представляючись своiй сусiдцi. – Вона, щоправда, на клас молодша за вас, але, можливо, ви знайомi?

– Я ii знаю. Ми зустрiчаемося, коли йдемо зi школи.

– Я живу он там, праворуч, – Френк показав iй на будинок, до якого вони пiдходили, нiби дiвчинка i без того не знала, де вiн живе. – Сподiваюся, ми тепер часто будемо бачитися?

– А ви знайомi iз Рут Меррiем? – запитала вона, коли Френк уже збирався повернути на мощену дорiжку, що вела до його дому.

– Нi, а чому ви питаете?

– У неi у вiвторок вечiрка, – нiби мимохiть зауважила дiвчинка.

– А де вона мешкае?

– У будинку двадцять вiсiм.

– Я був би не проти зайти до неi, – зiзнався Френк, повертаючи додому.

– Може, вона i запросить вас. – Пейшенс ставала все хоробрiша (у мiру того як вiдстань мiж ними збiльшувалася). – Я ii попрошу.