Титан

Ковпервуд iз першого погляду розгадав Солберга.

«Нестiйка, емоцiйна особа, – подумав вiн, – i, ймовiрно, занадто слабкий i ледачий, аби з нього колись щось вийшло». Проте сам скрипаль йому сподобався. Так само як у фiгурок на японських гравюрах, у Солберга був цiкавий i характер, i тип. Френк зустрiв музиканта дуже люб’язно.

– Панi Солберг, як я розумiю, – сказав вiн, шанобливо схиляючись перед Ритою, спокiйну грацiю i смак котроi вiн оцiнив одразу ж.

Вона була в скромнiй бiлiй сукнi з блакитною облямiвкою – по верхньому краю мереживних оборок була пропущена вузенька блакитна стрiчечка.

Їi оголенi руки та плечi здавалися дивовижно нiжними. А жвавi сiрi очi дивилися лагiдно та пустотливо, як у розпещеноi дитини.

– Знаете, – щебетала вона, примхливо випинаючи гарненькi губки, як завжди це робила, коли щось розповiдала, – я вже думала, ми нiколи сюди не потрапимо. На Дванадцятiй вулицi – пожежа (вона мовила поспiхом), i нiяк не проiдеш, стiльки там машин. А дим який! Іскри! І полум’я з вiкон.

Величезнi червонi язики, такi, знаете, майже помаранчевi з чорним. Це гарно, еге ж?

Ковпервуд був зачарований.

– Дуже навiть, – весело погодився вiн iз тим безтурботним i поблажливим виглядом, з яким дорослi розмовляють iз дiтьми.

Вiн i справдi вiдчув якусь батькiвську нiжнiсть до панi Солберг, вона здавалася такою наiвною, юною i в той же час безперечно мала як характер, так i iндивiдуальнiсть.

«Обличчя та плечi – надзвичайно гарнi», – думав вiн, ковзаючи по гостi поглядом.

А панi Солберг бачила перед собою тiльки елегантного, холодного та стриманого чоловiка, судячи з усього, дуже енергiйного, з блискучими проникливими очима. «Так, це не Гарольд! – думала вона. – Той нiколи нiчого не доб’еться в життi, навiть популярностi».

– Як добре, що ви взяли iз собою скрипку, – казала тим часом Ейлiн Гарольду в iншому кутку вiтальнi. – Менi б дуже хотiлося послухати вас.

– Ви занадто ласкавi, – вiдповiдав Солберг, солодкаво розтягуючи слова.

 – Як у вас тут гарно, якi чудовi книги, нефрит i кришталь…

Ейлiн подобалася його м’яка пiддатливiсть. Вiн був схожий на вразливого, розбещеного хлопчиська, подумала вона. Ним мала б опiкуватися якась сильна та заможна жiнка.

Пiсля вечерi Солберг грав. Висока постать, очi, спрямованi в далечiнь, волосся, що спадае на чоло, – вся сутнiсть музиканта зацiкавила Ковпервуда, але панi Солберг цiкавила його бiльше, i погляд його раз по раз звертався до неi.