Титан

Шовковисте попелясте волосся, вологi сiро-блакитнi очi, нiжна шкiра i рiвнi бiлi зуби давали iй право пишатися своею зовнiшнiстю, i вона чудово усвiдомлювала силу своiх чарiв. Розiгруючи дитячу наiвнiсть i безпечнiсть, вона прикидалася, нiби не помiчае, який трепет викликае ii врода в iнших велелюбних чоловiкiв, а тим часом завжди чудово усвiдомлювала, що робить i навiщо. Їй подобалося вiдчувати свою владу. Вона знала, що у неi гарнi плечi та шия, пишнi спокусливi форми, що одягаеться вона вишукано, i хоча багато витрачати на гарнiтури не може, принаймнi кожна ii рiч залишае на собi вiдбиток ii iндивiдуальностi.

Будь-яка кравчиня позаздрила б мистецтву, з яким вона зi старого солом’яного бриля, стрiчок i якоiсь пiр’iнки робила собi капелюшок, що дивовижно пасував iй. Вона любила вбиратися в бiле з блакитним або рожевим, в коричневе з палевим – наiвнi дiвочi поеднання, в яких наче вiдбивалася ii душа. Навколо талii красуня зазвичай пов’язувала широку брунатну або червону стрiчку, а капелюшки носила великi, з м’якими крисами, що гарно обрамляли ii обличчя. Рита грацiйно танцювала, непогано спiвала, з почуттям, а iнодi i з блиском грала на роялi, малювала. Але все це не мало нiчого спiльного зi справжнiм мистецтвом. Рита не була iстинним художником, i якщо й видiлялася зi свого середовища, то швидше власними настроями та думками – мiнливими, навiженими та свавiльними. З точки зору загальноприйнятоi моралi Рита Солберг у тi часи була особою небезпечною, хоча сама вона вважала себе просто милою фантазеркою. Мiнливiсть настроiв жiнки пояснювалася частково тим, що вона стала розчаровуватися в Солбергу. Вiн страждав однiею з найвiдразливiших хвороб – невпевненiстю в собi та нездатнiстю знайти свое покликання. Часом музикант нiяк не мiг вирiшити, народжений вiн бути видатним скрипалем чи видатним композитором, або хоча б вiдомим педагогом. Утiм, з останньою можливiстю йому нiяк не хотiлося миритися. «Я – артист, – любив вiн казати. – О, як я страждаю вiд свого темпераменту!» І докидав: «Покидьки! Бездушна сволота! Свинi!» – це вже стосувалося оточення. Грав вiн дуже нерiвно, хоча iнколи в його виконаннi було чимало витонченостi, лiричностi та м’якостi, що здобули йому належну увагу публiки. Але, зазвичай, виконання Солберга вiдображало хаос, що панував у його думках. Вiн грав так гарячково, настiльки нервово, водив смичком iз такою самовiдданою пристрастю, що не мiг уже встежити за технiкою гри i багато вiд цього втрачав.