Титан

Сюди, як на бенкет, стiкалися найсмiливiшi мрii та найницiшi жадання столiття i бенкетували всмак у цьому диво-мiстi – центрi захiдних штатiв.

У Чикаго Ковпервуд насамперед вирушив до одного з найудатних функцiонерiв – голови правлiння найбiльшого в мiстi банку, «Лейк-сiтi Нейшнл», вклади якого перевищували чотирнадцять мiльйонiв доларiв. Банк розташувався на Дiрборн-стрит, в Мунро, всього за два-три квартали вiд готелю, де зупинився Френк.

– Дiзнайтеся, хто цей чоловiк, – наказав Джуд Едiсон, голова правлiння, своему секретаревi, побачивши Ковпервуда, котрий входив до приймальнi.

Кабiнет був облаштований так, що пан Едiсон, не встаючи з-за свого письмового столу, мiг бачити крiзь внутрiшне вiкно кожного, хто входив до нього в приймальню, перш нiж той бачив його самого, i вольова, енергiйна постать Ковпервуда вiдразу привернула до себе увагу банкiра. Френк у будь-яких обставинах умiв триматися впевнено та невимушено, чому немало сприяло його тривале та тiсне спiлкування зi свiтом банкiвських та iнших фiнансових махлярiв.

Для своiх тридцяти шести рокiв вiн був на диво проникливий i навчений життевим досвiдом. Люб’язний, ввiчливий, вiн разом iз тим завжди вмiв наполягти на своему. Особливо звертали на себе увагу його очi – гарнi, як очi ньюфаундленда або шотландського вiвчура, такi ж яснi та привабливi. Погляд iх був то м’який i навiть ласкавий, сповнений спiвчуття та розумiння, то раптом твердiв i, здавалося, сипав блискавками. Оманливi очi, непроникнi, в той же час вони чимось вабили до себе найрiзноманiтнiших людей.

Секретар, виконавши розпорядження боса, повернувся з рекомендацiйним листом, а слiдом за ним увiйшов i сам Ковпервуд. Пан Едiсон мимоволi пiдвiвся – вiн робив це далеко не завжди.

– Радий познайомитися з вами, пане Ковпервуд, – чемно сказав вiн. – Я звернув на вас увагу, як тiльки ви увiйшли до приймальнi. У мене тут, бачите, вiкна влаштованi так, щоб я мiг усе бачити. Сiдайте, будь ласка, не вiдмовитеся вiд смачного яблучка? – вiн висунув лiву шухляду столу, вийняв звiдти кiлька блискучих червоних плодiв i простягнув один iз них Френковi.

– Я щоранку з’iдаю по яблуку.

– Нi, дякую, – чемно вiдмовився Ковпервуд, уважно придивляючись до спiврозмовника, намагаючись розпiзнати характер цього чоловiка та глибину його розуму. – Нiколи не iм мiж снiданком та обiдом, але щиро вдячний. У Чикаго я проiздом, однак вирiшив, не гаючи часу, з’явитися до вас iз цим листом.