Титан

Антуанетта не звернула б на це уваги – йому траплялося i ранiше зачиняти дверi, – але сьогоднi у нього був якийсь особливий погляд, пильний, без усмiшки, i вона вiдчула, що зараз, цiеi митi щось станеться. Вона застигла, потiм кров прилинула до ii обличчя, i по спинi пробiгли мурашки. Антуанетта i сама не знала, наскiльки вона гарна. Руки та ноги у неi були немов виточенi, а тiло – струнке та гнучке. Тонкий профiль чеканнiстю рисунка нагадував зображення на старовинних грецьких монетах, а туго заплетенi коси, що обвивали голову, здавалися вирiзьбленими з каменю.

Все це раптово впало Ковпервуду в очi. Повернувшись до столу, вiн не сiв на свое мiсце, а схилився до дiвчини, взяв ii за руку i нiжно, але наполегливо потягнув до себе.

– Антуанетто, – сказав вiн.

Вона глянула на нього знизу вгору, потiм пiдвелася, блiда, задихаючись вiд хвилювання. Вiд звичайноi дiловитостi не залишилося й слiду. Панночку охопила якась слабкiсть i безсилля. Вона спробувала було вивiльнити руку, але, пiднявши очi, побачила спрямований на неi жорсткий i жадiбний погляд.

В головi секретарцi запаморочилося, в очах вiдбилося зрадницьке сум’яття.

– Антуанетто!

– Так, – прошепотiла вона.

– Ви кохаете мене, зiзнавайтеся!

Вона спробувала опанувати себе, проявити твердiсть духу, яка, як iй здавалося, нiколи ii не покине, але, на жаль, цiеi твердостi вже i в згадцi не було. На мить Антуанеттi згадалася далека чиказька околиця, Блу-Айленд-авеню, з двома рядами низеньких глиняних будиночкiв, де вона провела свое дитинство… А тут цей елегантний свiтлий кабiнет i сильний, владний чоловiк, котрий вимагае ii вiдповiдi.

Який чудовий мае бути свiт, в якому вiн живе! Кров билася у неi в скронях, i панночка застигла в якомусь блаженному зацiпенiннi.

– Антуанетто!

– Ах! Я й сама не знаю… – пробелькотiла вона. – О, так, так! Кохаю!

– Менi подобаеться ваше iм’я, – сказав вiн. – Антуанетто! – i пригорнув ii до себе.

Перелякана, щаслива, вона не пручалася, але раптом, швидше вiд несподiванки, нiж вiд сорому, сльози бризнули з ii очей.

Вона вiдвернулася, сперлася рукою об стiл i, опустивши голову, заплакала.

– Про що ви, Антуанетто? – ласкаво запитав вiн, нахиляючись до неi. – Ви так погано знаете життя? Адже ви сказали, що кохаете мене. Може, ви хочете, щоб я забув про те, що сьогоднi вiдбулося, i щоб все мiж нами було, як i ранiше? Я можу пiти на це, якщо тiльки, певна рiч, i ви можете.

Ковпервуд чудово знав, що секретарка кохае його i всiм еством прагне до нього.