Саламандра (збірник)

Оскiльки це завдання було вже понад його сили i технiчнi здiбностi, то вдався по допомогу до залiзничного коваля зi стацii в Билiчу, такого собi Люшнi, i переконав його пачкою доброго тютюну повернути станцii колишнiй вигляд. Коваль вiдновив вiдгалуження згiдно вказiвок залiзничника i вiдтодi став його найщирiшим приятелем.

У вечiрнi години, вiльнi вiд роботи, приходив Люшня провiдати будника, i, сiвши разом на порозi станцii, балакали вони собi, цмулячи файки. Пiд час тоi товариськоi балачки пiд сюркiт коникiв i кумкання болотних жаб дiйшла черга i на взаемнi звiряння.

Поволi з’ясувалося, що Шимон Вавера не завше був «сам, як той палець», а мав колись молоду i гарну дружину i двiйко дiток з голiвками ясними, як льон. Гей, минуло щастя, минуло безповоротно! Жiнку забрав розпаношiлий багач, а дiток – смерть. Звiдтодi нiхто його не очiкував у порожнiй холоднiй домiвцi, коли повертався з дороги… Потiм потрапив у колiйову катастрофу, втратив ногу i службу, мусив пiти на пенсiю. А мав ще охоту до працi, ох, яку мав охоту!.

А завше його щось тягнуло до колii, не мiг нiяк з нею розлучитися. Кiлька рокiв, вiдколи пiшов на пенсiю, працював пiдпомагачем на придвiрцевому складi, та потiм, як нога почала вiдмовляти, перейшов до котельнi помiчником слюсаря. Але зате на залiзницi, побiля коханих вагонiв, машин i гiлки.

Така ото кондукторська доля! Їде собi чоловiк у безвiсть, iде ген, далеко перед себе, кiлометрами iде… Свiт йому крутиться, вдалину стелиться, миготять мiста, поля, гостинцi… Кондуктор, панове, кондуктор – вiчний блукалець!.

Так ото минали лiта, плинув час безповоротними хвилями… І ото зараз вiн став будником, ба бiльше – керiвником станцii. Люди, либонь, смiються з нього, що пильнуе тiеi «глухоi гiлки» i «перед вiтром боронить». Нехай смiються здоровi. Вiн свое також добре знае. А розкрадати колiю не дозволить i порядку допильнуе. І ото знову служить колii, вернувшись до неi, мов блудний син до родинного дому. Дах над головою мае, станцiю i дiльницю мае, залiзничне добро доглядае – чого ще треба?.

Слухав Люшня тих звiрянь з усмiхом на вустах, з часу до часу притакуючи головою. А коли приятель на хвилю замовк i задивився у задумi на перспективу колii, витяг люльку з зубiв i запитав:

– То ти, Вавера, пристав тут на будника так нiби тойво, як би то вповiсти, нiби з такоi туги великоi до колii, ге?

Вавера вiдiрвав очi вiд рейок:

– А нiби так, коханий ковалю, а нiби так.