Саламандра (збірник)

Говорив Йошт – iз зусиллям, ламким голосом:

– Пробач… перериваю твiй сон… але… як виняток я вимушений ранiше… пустити сьогоднi… товарняк № 21… Менi щось недобре… Товарняк вiдправиться через пiвгодини… Дай вiдповiдний сигн… Ха!..

Апарат, видавши декiлька хрипiв, замовк. З серцем, що гучно б’еться, я продовжував напружено вслухатися – марно, з того кiнця дроту йшло до мене глухе мовчання ночi.

Тодi я взявся говорити сам. Схилившись над апаратом, я посилав у простiр нетерплячi, пульсуючi болем слова… Менi вiдповiдало кам’яне мовчання.

Нарештi, похитуючись немов п’яний, я вiдiйшов в глибину кiмнати.

Вийнявши годинника, я зиркнув на циферблат – десять хвилин першоi. Машинально вирiшив звiрити з дзигарем над столом. Дивна справа! Годинник стояв. Застиглi стрiлки, що насуваються одна на одну, показували дванадцяту – отже, годинник зупинився десять хвилин тому, в ту саму мить, коли раптово урвалася наша розмова. Холоднi дрижаки пройняли мене.

Я безпорадно стояв посеред кiмнати, не знаючи, куди кинутися i що робити.

Щонайпершим бажанням було скочити на дрезину i помчати до Щитниськ. Але я вчасно стримався: станцii кинути не можна – помiчника немае, служба спить, а позаплановий товарняк мiг прибути будь-якоi хвилини. Я не мав права ризикувати безпекою своеi станцii. Залишалося тiльки змиритися i чекати.

І я, зцiпивши зуби, чекав, бiгаючи, наче поранений звiр, з кута в кут, чекав, раз у раз вискакуючи на перон i прислухаючись до сигналiв. Абсолютна тиша, нещасливий товарняк не з’являвся.

Повернувшись у контору, я вiдновлював атаку на телефон. Безрезультатно: з того боку вiдповiдi не було.

Я вiдчував себе нескiнченно самотнiм у просторiй станцiйнiй конторi, освiтленiй слiпучим бiлим свiтлом газовоi лампи. Якийсь жах, досi невiдомий, дикий, схопив мене у своi хижi кiгтi i тряс – я тремтiв вiд голови до нiг, як у лихоманцi.

Знесилений, я опустився на канапу, сховавши обличчя в долонях. Я боявся дивитися перед себе, боявся наштовхнутися на чорний, утворений стрiлками палець, що невблаганно вказував на опiвнiчну годину; немов мале дитя, я боявся глянути на боки в очiкуваннi якого-небудь остраху, що крижанить кров.

Так минуло години двi.

Раптово я здригнувся. Задеренчав телеграф. Я пiдскочив до столу i гарячково урухомив приймальний пристрiй.

З апарату поволi потягнулася довга бiла стрiчка. Схилившись над зеленим квадратом сукна, я узяв в руку повзучу стрiчку, шукаючи знакiв. Але стрiчка була чиста – жодноi букви.