Саламандра (збірник)

Я, як завжди, приiхав зранку, ми збиралися разом навiдатися з рушницями до сусiдньоi балки, де з’явилися дикi кабани. Йошта я застав у настроi серйозному i зосередженому.

Говорив мало, мовби займала його якась уперта думка, стрiляв погано, в нервах. Увечерi на прощання з чуттям потиснув менi руку i подав запечатаний конверт без адреси.

– Послухай, Романе, – почав тремтячим вiд хвилювання голосом, – в моему життi можуть настати важливi змiни. Можливо, доведеться виiхати звiдси надовго, змiнити житло.

– Збираешся мене покинути, Казику? – спитав я голосом притлумленим вiд болю. – Чому? Одержав якусь неприемну звiстку? Чому ти виражаешся так неясно?

– Ти вгадав. Я знову бачив увi снi свою вiщу розвалюху, а в одному з ii вiкон обличчя людини, менi дуже близькоi.

Ми кинулися одне одному в обiйми на довгу, довгу хвилину. За годину я був уже вдома i, розшарпуваний бурею суперечливих почуттiв, сипав iнструкцiями, як автомат.

Тоi ночi я не стулив око, неспокiйно проходжуючись по перону. Пiд ранок не в силах бiльше витримати невiдомiсть, задзвонив Йошту. Вiн негайно вiдповiв, сердечно подякувавши за турботу. Голос був упевнений i спокiйний, тон розмови легкий, майже жартiвливий, я мiг зiтхнути з полегшенням.

Четвер i п’ятниця пройшли без хвилювань. Я час вiд часу йому подзвонював, кожного разу одержуючи заспокiйливу вiдповiдь: нiчого серйозного не трапилося. Тим же порядком йшли справи i в суботу до самого вечора.

Я вже почав знаходити втрачений спокiй духу, i увечерi близько дев’яти влаштовуючись на вiдпочинок в службовому примiщеннi, навiть злегка покартав Йошта по телефону, застерiгаючи вiд пугачiв, воронiв i iнших шкiдливих тварюк, якi самi не знають спокою i iншим його не дають.

Спав я години двi i прокинувся вiд вiдчайдушного телефонного дзвiнка. Нiчого не тямлячи, я схопився з лiжка, прикриваючи очi вiд разючого свiтла газовоi лампи. Телефон продовжував надриватися, я кинувся до апарату i приклав вухо до слухавки.