Саламандра (збірник)

Через пару секунд потяг повернувся на рiвень рейок, щоби вiдтак зануритися у задуму нiчного спочинку.

– Прегарна омана, – зауважив Сьвiта, який весь час дивився у вiкно. – Бачили, панове, цей уявний злет машини?

– Звичайно, – пiдтвердило кiлька голосiв.

– Нагадало це менi залiзничну легенду, почуту багато рокiв тому.

– Розкажiть ii, Сьвiто, просимо! – заохотив його Гашиць.

– Просимо, просимо!

– Авжеж – iсторiя недовга; можна ii викласти кiлькома словами. Вiдома мiж залiзничниками, як оповiдання про зниклий потяг.

– Як зниклий? Випарувався вiн, чи як?

– Ну, нi. Зник – то ще не значить «перестав iснувати»! Зник – то значить: нема його нiби для людського ока – насправдi ж десь е, десь перебувае, хоч невiдомо де. Цей феномен створив один начальник станцii, великий дивак, а може, й чарiвник. Фокус свiй здiйснив завдяки низцi висланих у спецiальному порядку сигналiв. Вдалося йому це випадково, як вiн потiм сам запевняв. От так, бавився сигналами, якi комбiнував у розмаiтий спосiб, змiнюючи iхнiй порядок i характер.

Аж якось, пiсля подачi семи таких знакiв, потяг, що в’iжджав на його станцiю, раптом на повному ходу пiднiсся вгору паралельно до колii, похитався пару разiв у повiтрi i розчинився в просторi. Вiдтодi нiхто бiльше не бачив нi потяга, нi людей, якi ним iхали. Кажуть, що вiн з’явиться знову, якщо хтось пошле тi самi сигнали, але у зворотному порядку. Начальник, на жаль, незабаром пiсля того збожеволiв, i всiлякi спроби видобути з нього таемницю того фокуса пiшли намарно. Хiба хтось випадково вгадае тi знаки i поверне потяг на землю.

– Пригода, яких мало, – зауважив начальник Зданович. – А коли сталася ця дивовижна подiя?

– Яких сто рокiв тому.

– Ого! Добрий шмат часу! В такому разi пасажири потяга були б на цiле столiття старшi. Прошу уявити собi, що б то була за дивовижа, коли б нинi-завтра вдалося якомусь щасливцевi вiднайти апокалiптичнi сигнали i зламати сiм печаток чарiв. Нi сiло нi впало, раптом зниклий потяг, вiдпочивши у столiтньому депо, падае з небес на землю, i висипаеться з вагонiв натовп зiгнутих тягарем вiку бабусь i дiдусiв.

– Але ж ти забуваеш, що у четвертому вимiрi люди, певно, не потребують анi iжi, анi пиття i не старiють.

– Маеш рацiю, – визнав Гашиць. – Свята правда. Гарна легенда, друже, дуже гарна.

Вiн замовк, щось собi пригадуючи. За мить, вертаючись до слiв Сьвiти, промовив у задумi:

– Сигнали, сигнали… І я щось про них можу оповiсти. Тiльки не легенду, а правдиву iсторiю.