На нашем ресурсе вы можете полностью погрузиться в мир книги «Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років» — читайте её онлайн бесплатно в полной, несокращённой версии. Если предпочитаете слушать — воспользуйтесь аудиоформатом; хотите сохранить — скачайте через торрент в fb2. Жанр произведения — Серьезное чтение, Современная проза, Современная зарубежная литература. Также на странице доступно подробное описание, авторская аннотация, краткое содержание и живые отзывы читателей. Мы постоянно пополняем библиотеку и улучшаем сервис, чтобы создавать лучшее пространство для всех ценителей качественной литературы.
Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Автор
Дата выхода
31 мая 2018
🔍 Загляните за кулисы "Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років" — аннотация, авторский взгляд и ключевые моменты
Перед погружением в полный текст предлагаем познакомиться с произведением поближе. Здесь собраны авторские заметки, аннотация и краткое содержание "Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років" — всё, что поможет понять глубину замысла и подготовиться к чтению. Материалы представлены в оригинальной авторской редакции (Роман Іваничук) и сохраняют аутентичность произведения. Если чего-то не хватает — сообщите нам в комментариях, и мы дополним описание. Читайте мнения других участников сообщества: их отзывы часто раскрывают скрытые смыслы и добавляют новые грани понимания. А после прочтения обязательно вернитесь сюда — ваш отзыв станет ценным вкладом в общее обсуждение книги.
Описание книги
Роман Іваничук (1929–2016) – відомий український письменник, лауреат премії ім. А. Головка, Національної премії України ім. Т. Шевченка та ін. У його творчому доробку близько п’ятнадцяти історичних творів, якими письменник намагався заповнити білі плями в нашій історії.
«Тополина заметіль» – найповніше видання малої прози (оповідання, новели, етюди, образки, ескізи, леґенди) Романа Іваничука за 1954 – 1975-ті роки, у яких він постає справжнім майстром новели. До книжки включено твори зі збірок «Прут несе кригу» (1958), «Не рубайте ясенів» (1961), «Тополина заметіль» (1965), «Дім на горі» (1969), «Сиві ночі» (1975). Твори подано у хронологічній послідовності, а ті, що не ввійшли до окремих видань, друкуються у «Додатку». Збірка малої прози Р. Іваничука містить докладні примітки.
📚 Читайте "Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років" онлайн — полный текст книги доступен бесплатно
Перед вами — полная электронная версия книги "Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років", адаптированная для комфортного онлайн-чтения. Мы разбили произведение на страницы для удобной навигации, а умная система запоминает, на какой странице вы остановились — можно закрыть браузер и вернуться к чтению позже, не тратя время на поиски. Персонализируйте процесс: меняйте шрифты, размер текста и фон под свои предпочтения. Погружайтесь в мир литературы где угодно и когда угодно — любимые книги теперь всегда под рукой.
Текст книги
Трапляеться – двi тiнi серед густого листя бузку будять далекi спогади, припорошенi пилом часу.
А Максим Іванович теж колись був молодий. Перед ним стояли хлопець i дiвчина, якi тiльки що ступили на порiг юностi. Позаздривши цiй щасливiй i такiй короткiй, единiй хвилинi у життi, суворий директор несподiвано для себе самого полагiднiшав.
– Гаразд, можете йти…
І вiн почав набирати номер вiддiлку мiлiцii.
1958
Кленовий вiночок
Завадович не любив, коли його будили в недiлю пiсля обiду.
– Зiно, донечко, там дзвонить хтось, – покликав, але нiхто не обiзвався.
Дзвiнок продеренчав ще раз, загавкали собаки. Завадович незадоволено кректав, пiднiмаючись з лiжка. Одягнув пiжаму, ступив у пантофлi й почвалав до дверей.
На схiдцях бiля входу стояв i помiтно хвилювався молодий мужчина. Передихнув i пiдняв руку, щоб натиснути востанне на кнопку дзвiнка, коли почулись чиiсь повiльнi кроки, хтось шикнув на собак i скреготнув ключем.
– Вам кого?
– Я товариш Зiни.
– Хм… Не пригадую, – приглядався Завадович до худорлявого високого чоловiка в чорному кiтелi з золотими дубовими листочками на комiрi.
– Не пiзнаете, бачу. Я ж Антiн, Семенюк.
– А-а… Тодi… тодi прошу. Тiльки… тiльки Зiни немае. До державних готуеться. Завтра здае останнiй екзамен.
На устах Антона сковзнула радiсть. Хотiлося вiдразу запитати про все: як здала попереднi екзамени, куди дiстала призначення на роботу, але заспане обличчя Завадовича зi слiдами мережаноi подушки на щоцi i холодний погляд зупинили його.
– Тодi я, може… завтра пiсля екзаменiв зайду. Щоб не перешкоджати.
– Та ви заходьте…
Менший пес не переставав брехати, другий – гладкий, з вiдрубаним хвостом пiдстрибував i лащився. Антiн сiв у крiсло. В душi дивувався, як це Завадович так добре тримаеться. Не постарiв, не зморщився. Такий самий, як був ще тодi, коли працював директором шестикласноi школи i тлумачив дiтям, що Пiлсудський виграв Першу свiтову вiйну.
– Якими вiтрами? – почав розмову Завадович.
– Просто з тайги. Вiдпрацював пiсля технiкуму три роки, а тепер…
Завадович кахикнув.
– Ну, ну, а тепер?
– А тепер таки в Пiдберiзьке лiсництво.
– Так, так. Це добре. Повертатись у рiдне село, так би мовити, в середовище, з якого вийшов – це благородно.









