Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

На другий день орнамент був готовий, та нiчого не виходило з вiршем. Ще промучився один день, але, крiм рядка «Питнi оди вийшли з моди», далi не пiшло.

Хлопцевi недалеко було до розпуки. Вчора зустрiвся з Олею у коридорi. Червона, як пiвонiя, пробiгла вона мимо нього i тiльки у дверях класу оглянулася. Хитнула запитуюче головою, що мало означати: «Прийдеш?» Володька вiдповiв кивком: «Прийду».

І вiн рiшився на вiдчайдушний крок.

Пiзно ввечерi крався у парку до теплиць. Сторож дрiмав, а через склянi дверi виднiлись освiтленi неоновими лампами червонi й кремовi троянди.

Тихо рипнув помiст – Володька затамував подих, притулившись до стiни. Сторож спав. Ступив ще один крок. І раптом щось брязнуло, щось упало i з дзенькотом покотилося по пiдлозi. Скрикнув сторож, кинувся Володя до виходу, збив старого з нiг i – втiкати. Але старий тюпав за ним i кричав щосили. Володька мав надiю втекти, та ба! При виходi з парку загородила йому дорогу кремезна постать у мiлiцейському кашкетi й наказала льодовим голосом:

– Стiй! Вашi документи?

…Максим Іванович почав уже виходити з рiвноваги.

– Останнiй раз питаю: що робив учора в теплицях?

– Не можу цього сказати, Максиме Івановичу.

– Тодi прощайся раз назавжди зi школою. Тобi мiсце в трудовiй колонii!

Володьку здушили сльози. Те, що сказав директор, здалось йому неймовiрним. Перед очима постала постать матерi – вдови, яка завжди перед зарплатою позичае грошей у сусiдки Тонi.

– Можеш iти, – сказав останне слово директор.

Але тут вiдчинилися дверi, в канцелярiю вбiгла Оля. За нею увiйшла Олена Григорiвна.

– Хто дозволяв заходити? – гримнув на Олю Максим Іванович.

Оля смiливо пiдiйшла до столу й стала поруч з Володею.

– Це я винна. Це менi на день народження хотiв Володя принести квiти.

На хвилину стало дуже тихо. Тiльки Олена Григорiвна стримано посмiхалася, а в ii очах свiтилась материнська нiжнiсть.

Оля важко дихала вiд хвилювання, поклавши долоню на груди.

Володя розгублено дивився на присутнiх i врештi зупинив свiй погляд на розчервонiлому обличчi Олi. Максим Іванович хотiв було щось сказати, коли враз зауважив, що перед ним стоять не дiти. І це вiдкриття його збентежило.

…Бувае часто: якась мелодiя нагадуе давно забуте, тепле, хороше. Бувае, що усмiхнене обличчя незнайомоi людини розiгрiвае зачерствiле серце.