Процес (збірник)

– Я хотiв би сказати вам кiлька слiв, ви менi дозволите?

– Тепер? – здивувалася панна Бюрстнер. – Невже це треба робити саме тепер? Здаеться, пора непiдходяща, га?

– Я чекав вас iз дев'ятоi години.

– Бачите, я була в театрi i не знала про вас.

– Те, що спонукало мене звернутися до вас, сталося тiльки сьогоднi вранцi.

– Що ж, я в принципi не заперечую, от тiльки втомилася так, що аж падаю. Зайдiть на кiлька хвилин до моеi кiмнати. Тут нам аж нiяк не можна залишатись, ми всiх побудимо, а для мене це буде ще прикрiша рiч, нiж для навколишнiх.

Зачекайте, поки я запалю свiтло в своiй кiмнатi, а потiм вимкнiть тут.

К. вимкнув, але чекав, поки панна Бюрстнер з кiмнати знову запросила його зайти.

– Сiдайте, – проказала дiвчина, показуючи на отоманку, а сама, випроставшись, стала коло лiжка, незважаючи на щойно згадану втому; вона навiть не скинула неширокого, проте прикрашеного надмiром квiтiв капелюшка. – Тож чого ви хочете? Менi справдi дуже цiкаво. – Дiвчина трохи схрестила ноги.

– Ви, певне, скажете, – почав К., – що справа не така вже й важлива, щоб говорити про неi цiеi пiзньоi пори, але…

– Самi вступи та передмови, – нетерпеливилась панна Бюрстнер.

– Вашi слова полегшують мое завдання, – зiтхнув К. – Певною мiрою через мене сьогоднi вранцi у вашiй кiмнатi стався розгардiяш, його спричинили чужi люди всупереч моiй волi, але, як я вже казав, провина тут моя; за це я й хочу вибачитись перед вами.

– У моiй кiмнатi? – перепитала панна Бюрстнер i замiсть обдивитися кiмнату стала пильно приглядатись до К.

– Атож, – кивнув К., i вони вперше подивились одне одному у вiчi, – а що саме тут вiдбувалось – про те й згадувати не варто.

– Таж це якраз найцiкавiше, – заперечила панна Бюрстнер.

– Нi, – боронився К.

– Що ж, – наче змирилася панна Бюрстнер, – якщо ви наполягаете, що тут нема нiчого цiкавого, то я й не заперечую, я не прагну докопатись до таемниць. А ваше вибачення я охоче приймаю, тим паче, що в кiмнатi тепер i згадки нема про нелад.

 – І дiвчина, впершись руками в боки, так що долонi аж вгрузли в тiло, пройшлась по кiмнатi. Бiля килимка з фотографiями вона зупинилась. – Дивiться! – гукнула вона. – Моi фотографii справдi висять не так. Оце вже прикро. Отже, хтось-таки, не маючи на те права, побував у моiй кiмнатi!

К. кивнув головою i мовчки прокляв Камiнера, що нiколи не спромагався приборкати свою огидну, недолугу проворнiсть.