Замок

Лише тепер дали про себе знати, i то дуже невчасно, наслiдки цiеi величезноi перевтоми. Йому дуже хотiлося знайти нових знайомих, але спiлкування з кожною новою людиною лише посилювало його втому. Якщо у своему сьогоднiшньому станi вiн примусить себе прогулятися хоча б до входу в Замок, цього буде бiльш нiж достатньо.

Тож вiн знову вирушив уперед, але перед ним лежав довгий шлях. Головна сiльська вулиця, якою вiн iшов, не прямувала до замковоi гори, а лише пiдступала до неi, а потiм, наче навмисне, повертала i, не надто вiддаляючись од Замку, все ж до нього не наближалася.

Кожноi митi К. сподiвався, що вулиця нарештi приведе до Замку, i тiльки ця надiя примушувала його рухатися далi. З огляду на свою втому вiн боявся збочити з дороги, а крiм того, його вразило, яке велике Село, що йому не видно було кiнця-краю, – уздовж вулицi з’являлися новi й новi крихiтнi будиночки, замерзлi вiконнi шиби, снiг i безлюддя, – врештi вiн вирвався з цупких обiймiв вулицi, i його проковтнув вузенький провулок, де снiг був ще глибшим. Ставало все важче витягувати ноги, що раз по раз угрузали, виступив пiт, i раптом К. зупинився, не в змозi йти далi.

Зрештою, вiн не був сам-один, справа i злiва стояли селянськi хатини. Вiн злiпив снiжку i кинув ii у вiкно. Одразу ж вiдчинилися дверi – першi вiдчиненi дверi за весь час прогулянки Селом, – у проходi стояв привiтний старий селянин у брунатному кожусi, голова якого схилилася набiк вiд слабостi.

– Чи можу я у вас трохи перепочити? – запитав К. – Я дуже втомився.

Вiн не почув, що сказав старий, лише вдячно подивився на дошку, яку просунули йому назустрiч i яка вирятувала його зi снiгу, потiм зробив кiлька крокiв i опинився в хатинi.

Велика свiтлиця була слабо освiтлена. Пiсля вулицi спочатку важко було щось розгледiти. К. перечепився через корито, жiноча рука пiдтримала його. З одного кутка долинав дитячий вереск. З iншого виповзала пара i перетворювала присмерк на темряву. К. стояв, нiби оповитий хмарами.

– Та вiн п’яний, – сказав хтось.

– Хто ви? – владно крикнув чийсь голос, а потiм звернувся до старого: – Навiщо ти його привiв? Хiба можна пускати всiх, хто волочиться по вулицi?

– Я землемiр графа, – сказав К., нiби виправдовуючись перед усе ще невидимими.

– О, то це землемiр, – сказав жiночий голос, i запанувала цiлковита тиша.

– Ви мене знаете? – запитав К.

– Звичайно, – коротко вiдповiв той самий голос. Але те, що вони знали К., здаеться, не додавало йому авторитету.