Пригоди Гекльберрі Фінна

Отож коли ми з Томом видряпалися на самий вершечок горба й подивилися вниз, на мiстечко, там блимало лише три чи чотири вогники, – певно, свiтилося в тих будинках, де лежали хворi; над нами яскраво сяяли зорi, а внизу повз мiстечко текла рiчка майже цiлу милю завширшки, напрочуд спокiйна й велична. Спустившися з горба, ми розшукали Джо Гарпера й Бена Роджерса та ще двох чи трьох хлопцiв, що переховувалися в старiй чинбарнi. Тодi ми вiдв’язали човна та й попливли рiчкою, приблизно двi з половиною милi за водою, до великого стрiмчака на гiрському боцi, i там вийшли на берег.

Ми зайшли в кущi, i Том примусив нас усiх заприсягтися, що нiхто з нас не викаже його таемницi, i тодi показав вхiд до печери, що була на горбi в самiсiнькiй гущавинi. Потiм ми позасвiчували свiчки й порачкували крiзь вузьку дiру. Проповзли ми отак, певно, крокiв iз двiстi, i враз перед нами вiдкрилася печера. Том почав заглядати в рiзнi закапелки i незабаром гулькнув пiд стiну в одному мiсцi, – ви б зроду не помiтили, що там е хiд.

Довелося знову лiзти вузьким проходом, i врештi ми попали нiби до кiмнати, дуже темноi, вогкоi та холодноi, i тут зупинилися.

Том сказав:

– Ну от, ми заснуемо ватагу розбiйникiв i назвемо ii «Ватага Тома Сойера». Кожен, хто схоче пристати до неi, мае скласти присягу й пiдписатися своею кров’ю.

Всi погодились. І Том дiстав аркушик паперу, на якому була написана та присяга, i прочитав ii. Кожен хлопець мав присягнути на вiрнiсть ватазi i нiколи не виказувати ii таемниць; а якщо хто-небудь, бува, скривдить хлопця з нашоi ватаги, то один з нас, кому вже накажуть, мае помститися – вбити i кривдника, i всю його родину, i той хлопець не смiе нi iсти, нi спати, доки не повбивае всiх ворогiв i не вирiже на iхнiх грудях хреста – знака нашоi ватаги.

Хто не належить до ватаги, не мае права ставити того знака; а якщо хто поставить його, то винного треба буде судити; а зробить це вiн вдруге, то вбити. А якщо хто з ватаги викаже нашу таемницю, то перерiзати йому горло, а потiм спалити труп i попiл розвiяти за вiтром, а iм’я кров’ю викреслити зi списку i нiколи бiльш не згадувати про нього, проклясти його i забути на вiки вiчнi.

Всi хлопцi сказали, що це чудова присяга, й запитали Тома, чи вiн сам ii склав. Вiн признався, що дещо сам вимудрував, а решту запозичив iз книжок про пiратiв та розбiйникiв; вiн запевняв, що кожна порядна розбiйницька ватага обов’язково мае свою власну присягу.