Пригоди Гекльберрі Фінна

А тодi впав навколiшки, склав руки й почав благати:

– Не руш мене, не руш! Я нiколи мерцiв не кривдив. Я завжди любив померлих i робив для них усе що мiг. Іди собi назад до рiчки! Ой, не чiпай старого Джiма, залиш його! Вiн же завжди з тобою приятелював!

Менi недовго довелося переконувати старого, що я справдi не мрець. Я дуже зрадiв, коли побачив Джiма. Тепер я вже був не самотнiй. Я не боявся, що вiн викаже, де я переховуюсь, – я так йому й сказав. Я весь час говорив, а вiн сидiв мовчки й дивився на мене.

– Тепер уже зовсiм розвиднiлося. Не завадило б поснiдати. Розпали-но багаття, пiдкинь бiльше хмизу.

– А нащо ж його розпалювати? Хiба на те, щоб варити суницi та рiзну негiдь? Але ти маеш рушницю, еге? З нею ми можемо добути собi чогось кращого за суницi.

– Суницi та рiзна негiдь… – кажу я. – Цим ти годувався?

– Я не мiг нiчого iншого роздобути, – каже вiн.

– Ого! А чи давно ти на островi, Джiме?

– Я попав сюди другоi ночi по тому, як тебе вбили.

– І ти був тут увесь час?

– Атож.

– І нiчого не iв, окрiм цiеi поганi?

– Нi, сер, анiчогiсiнько.

– Ну то ти, мабуть, страшенно зголоднiв, еге?

– Я, здаеться, мiг би зараз коняку з’iсти! Їй-богу, мiг би! А ти давно вже на островi?

– З тiеi ночi, як мене вбили.

– Ти диви! А що ж ти iв? Е-е, таж маеш рушницю. Ого! Це добряча штука! Тепер ти пiдстрель що-небудь, а я тим часом розпалю багаття.

Ми разом пiшли до того мiсця, де стояв мiй човен, i, поки Джiм розводив вогонь на галявинцi мiж деревами, я принiс борошно, i копчену поребрину, i каву, i кавник, i сковорiдку, i цукор, i бляшанi кухлi; негр аж остовпiв з подиву, гадаючи, що все те я добув чаклунством.

Коли снiданок був готовий, ми порозлягалися на травi й поiли його просто з вогню. Джiм так уминав, що аж за вухами лящало, – вiн же перед тим мало не помер з голоду. Правду сказати, ми обидва понаiдалися аж по самiсiньку зав’язку, а коли наситилися, лягли вiдпочити.

Джiм помовчав трохи, а тодi й питае:

– Слухай-но, Геку, а кого ж то вбили в отiй халупi, якщо не тебе?

Тодi я розповiв йому все, як воно було, а вiн слухав, слухав те й каже:

– Ну й спритний же ти хлопець! Навiть Том Сойер i той краще не придумав би.

Тодi я спитався в нього:

– А ти як тут опинився, Джiме? Який дiдько тебе занiс на острiв?

Вiн знiяковiв i якусь хвилину мовчав.