Білий Зуб = White Fang

Страх знову заполонив його, i вовченя заскавулiло, як перелякане цуценя.

Невiдоме несло вовченя на якесь лихе катування, i воно безперестанку скавчало. Хiба це можна було рiвняти з зацiпенiнням вiд страху, коли невiдоме лише чатувало на нього? Тепер невiдоме вже мiцно тримало його у своiх пазурах. Мовчанням нiчого не вдiеш. До того ж це був уже не переляк – вовченя було сповнене жахом.

Аж от схил почав спускатися полого, а бiля пiднiжжя росла трава. Вовченя котилося все повiльнiше i нарештi спинилося. Тут воно востанне заскавчало, а тодi протяжно жалiбно завило.

Потiм, неначе йому тисячу разiв доводилося чепуритися, воно взялося злизувати суху глину, що пристала йому до шерстi.

Нарештi воно сiло й обдивилося навколо, немов людина, що потрапила на Марс. Вовченя пробилося крiзь стiну свiту, i невiдоме випустило його, не заподiявши йому нiякоi шкоди. Але людина, опинившись на Марсi, не була б так приголомшена незнайомим оточенням, як вовченя. Воно вiдкрило новий край, не думавши про це i не гадавши.

Воно не знало навiть, що цей край iснуе.

Коли жахливе невiдоме випустило вовченя на волю, воно забуло, що це невiдоме було сповнене страхiттями. Воно горiло лише цiкавiстю. Воно розглядало траву, брусницю, що росла поблизу, сухий пень враженоi блискавкою сосни серед зелених дерев. Із-за пня раптом вискочила бiлка i страшенно перелякала його. Воно припало до землi i загарчало. Та бiлка й сама переполошилася на смерть. Вона вмить злетiла на дерево i, опинившись у безпецi, сердито завищала.

Це надало вовченятi хоробростi, i хоч дятел, з яким йому невдовзi довелося зустрiчатися, змусив його здригнутися, воно, проте, вiдважно рушило далi. Вовченя так посмiливiшало, що, коли до нього пiдлетiла якась зухвала пташка, воно грайливо простягнуло до неi лапу. У вiдповiдь на це пташина дзюбонула його в нiс. Вiд болю вовченя так голосно заскавчало, що пташина злякалась i полетiла геть.

Для вовченяти це була наука. Його крихiтний слабкий мозок уже зробив несвiдомий висновок. Навколо е речi неживi й живi: живих вiн мусить стерегтися.

Неживi речi завжди лишаються на одному мiсцi, а живi рухаються, i нiколи не можна знати наперед, на що вони здатнi. Вiд них можна чекати тiльки несподiваного, з ними треба бути напоготовi.

Вовченя посувалося вперед дуже незграбно i раз у раз на щось наступало. Гiлка, яка здавалася йому далекою, раптом била його по носу або по ребрах. Земля була нерiвна. Вовченя часто спотикалося й забивало собi то нiс, то лапу.