Стоїк

Я справдi був закоханий у неi колись… – признався вiн. – Вона багато для мене тодi зробила, а я не належу до невдячних людей, Бевi. До того ж вона здавалася менi дуже вродливою, i я сильно захопився нею. Щоправда, я був дуже молодий, не такий вимогливий як зараз. Це не ii провина. Це просто помилка за браком досвiду.

– Менi стае легше, коли я чую це вiд вас. Ви зовсiм не такий безжальний, як про вас пишуть. Але ж я набагато молодше за Ейлiн. І менi здаеться, що якби не моя зовнiшнiсть, мiй розум навряд чи мав би для вас значення.

Ковпервуд посмiхнувся.

– Справдi. Не буду виправдовуватися в тому, що я такий, який е, – сказав вiн. – Розумно це чи нерозумно, але я в життi керуюся егоiстичними iнтересами i, правду кажучи, не бачу iншого керiвника. Можливо, я помиляюся, але думаю, що бiльшiсть iз нас дiють так само. Не знаю, може, iснують якiсь iншi iнтереси, що стоять вище за iндивiдуальнi, та, як правило, приносити користь собi означае також приносити користь iншим.

– Що ж, мабуть, я згодна з такою точкою зору.

– Утiм, я хотiв би, що ви зрозумiли одну рiч, – продовжував Ковпервуд, з нiжнiстю дивлячись на неi. – Я не намагаюся применшити чи замовчати жодноi образи, що я, можливо, комусь заподiяв. Бiль, схоже, е частиною життя, що постiйно змiнюеться. Я лише хочу чесно розповiсти про себе, щоб ви могли зрозумiти мене.

– Дякую, – вiдповiла Беренiс i щиро розсмiялась, – але ви не повиннi почуватися, наче ви свiдок на судi.

– Справдi, майже так я себе й почуваю. І все ж таки дозвольте менi пояснити вам дещо стосовно Ейлiн.

Вона натура емоцiйна, що живе любов’ю, але ж що стосуеться ii розуму, то вона не та людина i нiколи не була тiею, яка менi потрiбна. Я цiлком ii розумiю i вдячний iй за все, що вона зробила для мене у Фiладельфii. Вона була поруч зi мною всупереч осуду суспiльства. Тому i я досi не залишив ii, хоча вже не можу ii кохати, як колись. Вона носить мое iм’я, живе в моему домi. Вона вважае, що iй по праву належить i те, i те.

Вiн зупинився, трохи завагавшись щодо того, як це сприйме Беренiс.

– Ви, звiсно, розумiете це? – запитав вiн.

– Так, так! – вигукнула Беренiс. – Звiсно, розумiю. І, маю сказати, я аж нiяк не хотiла б завдавати iй прикрiсть. Я прийшла до вас не для цього.

– Ви дуже шляхетнi, Бевi, але ви несправедливi до себе, – сказав Ковпервуд. – Я хочу, що ви знали, як багато ви значите для мого майбутнього. Можливо, ви цього ще не розумiете, але я стверджую це тут i зараз.