Стоїк

Це був маленький чоловiчок, не вище п’яти футiв на зрiст, але вiн носив взуття на великих пiдборах, високий цилiндр, який знiмав тiльки перед Ковпервудом, i широке довге пальто, пiдбите ватою на грудях, що, на його думку, мало вiзуально додавати йому зросту й поважностi.

– Дякую, шефе, – сказав вiн, – самi знаете, для вас я готовий хоч зараз до пекла.

Губи в нього навiть тремтiли, так сильно вiн був схвильований не тiльки довiрою i похвалою Ковпервуда, але й усiм тим, що йому довелося пережити впродовж останнiх декiлькох мiсяцiв i врештi за роки iхнього союзу.

– Та цього разу обiйдемося без пекла, де Сото, – сказав Ковпервуд, розслаблено посмiхаючись. – Досить ми натерпiлися в Чикаго. Знову не полiземо. Зараз поясню чому. Тепер, де Сото, мова у нас iтиме про Лондон, точнiше, лондонський метрополiтен i про те, якi вiн вiдкривае перед нами можливостi.

Тут вiн зупинився i жестом запропонував Сiппензу сiсти на стiлець поруч iз ним. Натомiсть Сiппенз майже задихнувся, приголомшений настiльки несподiваним поворотом.

– Лондон! Не може бути, шефе! Грандiозно. Просто слiв не знаходжу. Я був впевнений, що ви щось придумаете, шефе! Я знав це!

Його обличчя сяяло, руки тремтiли вiд хвилювання. Вiн пiднявся зi стiльця, потiм знову сiв, потiм напiвзамислено потягнув свого закрученого вуса i втупився в Ковпервуда повним захвату поглядом.

– Дякую, де Сото, – нарештi промовив Ковпервуд. – Я знав, що це вас зацiкавить.

– Зацiкавить мене, шефе! – вигукнув Сiппенз.

– Та ви ж просто одне з чудес свiту, шефе! Отаке. Ви ледве вiдбилися вiд цих чиказьких шулiк i от знову готовi взятися за нову справу та ще й яку! Це ж просто чудо. Я завжди знав, що вас нiхто не зможе звалити, та пiсля цiеi останньоi халепи, признаюся, я був готовий до того, що ви трошки пригальмуете. Але це не про вас. Вас нiщо не може зупинити. Нi, ви надто могутнiй. Я б пiсля такого просто б зламався. Це правда, маю визнати. А ви знову у формi. Тож готовий до будь-якого завдання, шефе, наказуйте. Все зроблю. І нiхто нi про що не дiзнаеться, можете бути спокiйнi, шефе.

– Так, це одна з найважливiших умов, де Сото, – вiдповiв Ковпервуд, – секретнiсть i ваше чудове чуття успiху. І мiй задум, якщо вам вдасться його здiйснити. І нiхто з нас, звiсно, вiд цього в збитку не залишиться.

– Нема про що говорити, шефе! – замахав руками де Сото. – Я вже заробив бiльш нiж треба завдяки вам, навiть якщо я не отримаю бiльше нi цента.