Пригоди Тома Сойєра

– Господи, який жах! А як же вiн знав, що вона на нього чар напускае?

– Ет, як знав… Мiй батечко тих вiдьом одразу бачить. Вiн каже: коли вони ото втупляться в тебе очима, отодi й чаклують. А надто коли ще щось бурмочуть. Бо то вони проказують «Отче наш» iззаду наперед.

– Слухай, Геку, ти коли збираешся пробувати свого кота?

– Сьогоднi вночi. Мабуть, вони цiеi ночi прийдуть по старого шкарбана Вiльямса.

– Та його ж iще в суботу поховали. Хiба вони не забрали його тiеi ж ночi?

– Ой, таке скажеш!.

– Твоя правда. Я про це й не подумав. А мене з собою вiзьмеш?

– Вiзьму, як не боiшся.

– Боюся! Де ж пак! Ти менi нявкнеш?

– Еге, тiльки ти теж нявкни, як зможеш. Бо минулого разу я нявчав-нявчав, аж поки старий Гейс почав шпурляти на мене камiння, та ще й каже: «Чорти б його забрали, цього кота!» То я вибив йому шибку цеглиною, тiльки ти нiкому не кажи.

– Гаразд. Тiеi ночi я не мiг нявкнути, бо за мною наглядала тiтка. А сьогоднi неодмiнно нявкну… Слухай, а це що в тебе таке?

– Та нiчого особливого – клiщ.

– Де ти його знайшов?

– У лiсi, де ж би ще.

– Що за нього хочеш?

– Та не знаю. Я не хочу його вiддавати.

– Ну, як хочеш. Та й клiщ якийсь малесенький.

– Еге ж, як не твiй клiщ, то вже й поганий. А менi й такий годиться. Клiщ як клiщ, не гiрший за iнших.

– Подумаеш, та тих клiщiв у лiсi хтозна-скiльки!

Я й сам мiг би назбирати хоч тисячу.

– То чого не назбираеш? Ти ж сам добре знаеш, що не змiг би. Це, як на мене, дуже раннiй клiщ. Чи не перший цього року.

– Слухай, Геку, хочеш, я дам тобi за нього свого зуба?

– Ану покажи.

Том дiстав iз кишенi папiрець i обережно розгорнув його. Гекльберрi заздро обдивився зуб. Спокуса була велика. Нарештi вiн запитав:

– Справжнiй?

Том пiдняв верхню губу й показав дiрку.

– Ну гаразд, – сказав Гекльберрi. – Згода.

Том поклав клiща в коробочку вiд пiстонiв, де ще недавно сидiв кусючий жук, i хлопцi розiйшлися, кожен вважаючи, що зробив вигiдний обмiн.

Дiставшись до школи – рубленого будинку, що стояв осторонь вiд iнших, Том зайшов до класу ходою людини, яка страшенно поспiшае. Вiн почепив капелюха на кiлок i заклопотано шмигнув на свое мiсце. Учитель, сидячи, мов на тронi, у своему великому плетеному крiслi, куняв, заколисаний сонним гомоном класу. Томова поява збудила його.