Пригоди Тома Сойєра

На головi в нього стримiла руiна здоровенного капелюха з напiвобiрваними крисами; куртка, коли вiн ii напинав, сягала йому мало не до п’ят, а гудзики позаду опинялися куди нижче вiд того мiсця, де iм належало бути; штани трималися на однiй шлейцi, звисаючи позаду порожньою торбою, i обтрiпанi холошi, якщо Гек не завдавав собi клопоту пiдкотити iх, волочилися по землi.

Гекльберрi був сам собi господар i робив усе, що йому заманеться. За сухоi погоди вiн ночував на чужих ганках, а коли дощило – в порожнiй бочцi; йому не треба було ходити нi до школи, нi до церкви, не треба було нiкого слухатись; вiн мiг ловити рибу чи купатися коли завгодно й де завгодно i проводити на рiчцi стiльки часу, скiльки сам захоче; нiхто не забороняв йому битися й гуляти хоч до ночi; навеснi вiн перший починав ходити босонiж, а восени останнiй взував щось на ноги; нiхто не примушував його вмиватись i перевдягатися в чисте; а ще вiн був неперевершений мастак лаятись.

Том привiтався до цього романтичного обiдранця:

– Здоров, Гекльберрi!

– Здоров, коли здоровий!

– Що це в тебе таке?

– Здохлий кiт.

– Ану покажи ближче, Геку… Ти диви, зовсiм задубiв.

Де ти його взяв?

– Вимiняв в одного хлопця.

– А що дав?

– Синiй квиток i бичачий мiхур – роздобув його на рiзницi.

– А квитка де взяв?

– Вимiняв у Бена Роджерса два тижнi тому за поганялку до обруча.

– Слухай, Геку, а навiщо потрiбнi здохлi коти?

– Навiщо? Зводити бородавки.

– Та ну, невже? Я знаю певнiший засiб.

– Не може бути! Який?

– Гнила вода.

– Ха, гнила вода! Нi бiса вона не варта, твоя гнила вода.

– Не варта, кажеш? А ти пробував?

– Я – нi. А от Боб Теннер пробував.

– Хто тобi казав?

– Ну, вiн сам казав Джефовi Тетчеру, а Джеф сказав Джоннi Бейкеру, а Джоннi – Джiмовi Холлiсу, а той – Беновi Роджерсу, а Бен – одному негровi, а той негр сказав менi.

– То й що? Всi вони брехуни. Всi, хiба що крiм негра. Його я не знаю, але ще зроду не бачив негра, який би не брехав. Дурницi! А ти, Геку, скажи менi, як Боб Теннер робив це.

– Та як – узяв та й умочив руку в трухлявий пень з дощовою водою.

– Серед дня?

– Авжеж.

– І стоячи обличчям до пня?

– Так… Мабуть, що так.

– І щось казав?

– Та, мабуть, нiчого не казав. Не знаю.

– Ага!..