Ґолем

Випадково саме тiеi митi до примiщення, розташованого на одному рiвнi з моiм помешканням – гадаю, воно належало якомусь ателье у торцi будинку, – хтось увiйшов, бо до мене зненацька долинула розмова: розмовляли двое – чоловiк i жiнка.

Але ж цього нiяк не мiг бачити знизу Аарон.

За моiми дверима почувся якийсь рух, i я здогадався, що то, певно, Розiна, ще стоiть у темрявi в хтивому очiкуваннi, що я ii, може, таки покличу.

Унизу, на пiвповерху нижче, причаiвся на сходах прищавий недоросток Лойза i, затамувавши подих, пiдглядае, чи вiдчиню я дверi.

Вiн боiться пiдiйти ближче, аби його не помiтила Розiна. Знае, що залежить вiд неi, як голодний вовк вiд свого сторожа, та як радо вiн зiрвався б i, не тямлячи себе, випустив на волю свою лють.

Я сiв до робочого столу, вийняв пiнцети й рiзцi. Але робота не йшла. Руцi бракувало твердостi, щоб вiдновити витончену японську рiзьбу.

Понуре, сутiнне життя, що скнiе у цьому домi, не вносить супокою у мою душу, водно збуджуючи в уявi старi образи.

Лойза та його брат-близнюк Яромир заледве на рiк старшi за Розiну.

Їхнього батька, пекаря проскур, я заледве пам’ятаю. Тепер ними опiкуеться, як менi здаеться, одна стара жiнка. Не знаю лише, котра з багатьох, якi живуть тут тихо й непомiтно, немов кроти в норах.

Вона турбуеться про обох хлопчакiв, тобто дае iм притулок, а вони натомiсть мусять вiддавати iй усе, що вкрали чи вижебрали…

Чи годуе iх стара? Навряд, бо повертаеться додому пiзно ввечерi.

Вона обмивае тiла в трупарнi.

Лойзу, Яромира та Розiну я часто бачив ще дiтьми, коли вони безтурботно гралися утрьох на подвiр’i.

Та тi часи давно минули.

Тепер Лойза зрання до ночi тиняеться марою за рудою еврейкою.

Інодi вiн намарно шукае ii. Нiде не знаходячи, прослизае пiд моi дверi й зi спотвореним обличчям чекае, чи не прийде вона потайки сюди.

Сидячи за столом, я бачу, як Лойза, наче примара, принишк десь там у закапелку сходовоi клiтi й, схиливши голову на вихудлiй шийцi, сторожко прислухаеться.

Інодi тиша несподiвано вибухае несамовитим галасом. Глухонiмий Яромир, усi помисли якого переповненi непогамовною, божевiльною жагою до Розiни, диким звiром блукае будинком. Нечленороздiльне гавкотливе виття знавiснiлого вiд ревнощiв та пiдозр глухонiмого лунае так страхiтливо, аж кров стигне в жилах.