Ґолем

До кiмнатки увiйшла стара жiнка, котра щовечора приносила менi воду та все, чого я потребував, поставила на пiдлогу глиняного глека i мовчки вийшла.

Ми всi стрепенулися, сонно, немов щойно прокинулися, роззирнулися по кiмнатi, але ще довго нiхто не зронив анi слова. Нiби разом зi старою у дверi прослизнуло щось нове, до якого ще треба призвичаiтися.

– Еге ж, руда Розiна мае таке личенько, що його нескоро позбудешся з пам’ятi. Виринае раз по раз з усiх щiлин та закуткiв, – бовкнув раптом, без жодного переходу, Цвак.

– Цей застиглий оскал замiсть усмiху переслiдуе мене все життя.

Спершу бабця, потiм мамця! Завжди одне й те саме обличчя, хоч би якою рисочкою вiдрiзнялися! Усi на одне iм’я – Розiни. Вiчне воскресiння однiеi Розiни в iншiй…

– Хiба Розiна не донька лахмiтника Аарона Вассертрума? – запитав я.

– Кажуть таке… – вiдповiв Цвак. – Але Аарон мае не одного сина й не одну доньку, про яких нiхто нiчого не знае. Про батька Розiниноi матерi теж нiчого невiдомо, та й сама вона не знати де дiлася… Народила дитину в п’ятнадцятирiчному вiцi, вiдтодi дiвки не бачили.

Їi зникнення, наскiльки я пригадую, пов’язували з одним убивством, скоеним через неi у цьому ж таки будинку.

Тодi вона, як тепер ii донька, морочила голови пiдлiткам. Один з них i досi живе, я часто бачу його, але iменi не пам’ятаю. Іншi невдовзi повмирали, гадаю, це вона дочасно звела iх у могилу.

З тих часiв я пригадую лише окремi епiзоди, вони, мов вицвiлi свiтлини, iнодi зринають у пам’ятi. Жив тодi один чоловiк, трохи несповна розуму, волочився вiд кнайпи до кнайпи й за пару крейцерiв вирiзав для вiдвiдувачiв силуети iз чорного паперу.

Бiдоласi всi наливали, коли ж вiн напивався як чiп, опосiдав його невимовний туск, i вiн, хлипаючи та втираючи сльози, без упину вирiзав гострий дiвочий профiль – завжди той самий, – аж доки не закiнчувався папiр.

Я вже й не пригадую до пуття, але пам’ятаю, тодi подейкували, нiби вiн ще дитиною закохався у якусь Розiну, ймовiрно, в бабцю нинiшньоi, та так нестямно, аж стратив розум.

За моiми пiдрахунками, то таки була бабця нашоi Розiни…

Цвак замовк i вiдхилився назад.

Доля у цьому будинку кружляе колом, завжди повертаючись до однiеi точки, майнуло менi в головi, а перед очима зринула якось побачена огидна картина: кiшка, якiй знесло пiвголови, заточуючись, крутиться веретеном.

– Тепер – голова! – почув я раптом дзвiнкий голос художника Фрiзландера.

Вiн вийняв з кишенi круглу довбешку й заходився рiзьбити.