Ґолем

На мить мене охопив невиразний, притуплений страх, що знову щось страшне й нез’ясовне загрожуватиме нам небавом; той самий страх, який я вiдчув якось ще змалку, коли першi примарнi з’яви Голема кинули свою тiнь.

Вiдтодi минуло вже десь шiстдесят шiсть рокiв. Було то одного вечора, коли до нас завiтав наречений моеi сестри, щоб узгодити з родиною день весiлля.

Нареченi плавили тодi свинець – задля жарту, – а я стояв поряд з роззявленим ротом i не мiг зрозумiти, навiщо це робиться. У моiй плутанiй дитячiй уявi дiйство якось поеднувалося з Големом, про якого менi часто розповiдав дiдусь.

Увесь час здавалося, нiби ось-ось вiдчиняться дверi й увiйде незнайомець.

Сестра, усмiхаючись до мене, вилила ложку з рiдким свинцем у воду. Їi потiшала моя схвильованiсть.

Зморщеними, тремтячими руками вийняв мiй дiдусь з води блискучу металеву грудку й пiднiс до свiтла. Усi нараз збуджено загомонiли. Я хотiв було протиснутися уперед, але мене вiдштовхнули.

Згодом, коли я став уже старшим, батько розповiв менi, що тодi розплавлений свинець застиг у виглядi маленькоi голови з виразними рисами обличчя – гладенькоi i круглоi, наче вилитоi з форми.

Моторошна схожiсть з Големом нажахала усiх.

Я часто бесiдував з архiварiусом Шемаем Гiллелем, оберiгачем релiквiй Староновоi синагоги, була серед них й одна глиняна фiгура часiв кайзера Рудольфа. Вiн визнавався на кабалi i вважав, що ця глиняна брила з людською подобою е, можливо, не чим iншим, як давнiм знаменням – точнiсiнько таким, як свинцева голова з моеi розповiдi.

А незнайомець, що тут блукае, скорiш за все фантастичний або вигаданий образ, якого середньовiчний рабин оживив у думках, перш нiж дати йому тiлесну оболонку. Ось i з’являеться вiн тепер час до часу, за певного розташування зiрок, при якому його створили, гнаний спрагою фiзичного втiлення.

Покiйна дружина Гiллеля теж зустрiчалася з Големом вiч-навiч. Їi, як i мене, теж скувало зацiпенiння i не вiдпускало, доки загадкова iстота була поблизу.

Вона – так казала – нi на мить не сумнiвалася, що це могла бути лише ii душа, яка вiддiлилася вiд тiла й на мить постала перед нею, прибравши чужого образу й пильно вдивляючись iй у вiчi.

Попри моторошний жах, жiнка нi на секунду не втратила притомностi, добре усвiдомлювала, що той, iнший, – лише часточка ii душi…

– Неймовiрно, – пробурмотiв Прокоп, глибоко замислившись.

Художник Фрiзландер, здавалося, також поринув у задуму. У дверi постукали.