Ґолем

Харусек стиснув кулаки.

– Мовою шахiв це називаеться «вимушеним ходом», любий майстре Пернат! Те, що вiдбувалося далi, теж було вимушеним ходом. І так хiд за ходом…

Доведений до розпачу, хворий благав доктора Вассорi змилосердитися, вiдкласти хоч на день свою поiздку й самому провести операцiю. Бо йшлося про бiльше, анiж близьку смерть, – йшлося про нестерпний страх, який студив кров, страх будь-якоi митi ослiпнути – що може бути страшнiше за це!

Що вiдчайдушнiше впирався та бiдкався цей монстр, мовляв, вiдтермiнування поiздки може завдати йому шкоди, яку й передбачити важко, то бiльше грошей добровiльно пропонували пацiенти.

Якщо сума гонорару видавалася докторовi достатньо високою, вiн начеб пiддавався умовлянням i ще того ж дня, – аби ненароком якийсь випадок не завадив його планам, – робив операцiю, завдаючи обом здоровим очам бiдолахи непоправноi шкоди. Вiдтепер людина була приречена на по-життеву муку дивитися на свiт, мов крiзь поволоку. А вiд учиненого злочину не зоставалося i слiду!

Завдяки операцiям на здорових очах доктор Вассорi зумiв не лише примножити славу неперевершеного цiлителя, якому щоразу вдаеться зупинити загрозливу слiпоту, але й водночас удоволити свою безмежну жадобу до грошей, уволити свое марнославство, коли довiрливi жертви, постраждалi фiзично й фiнансово, дивилися на нього, мов на благодiйника, i величали спасителем.

Лише людина, яка всiм корiнням проросла в гетто, обсотала ним його незчисленнi, невидимi, та водночас незрушнi пiдвалини; яка змалку навчилась затаюватися, чатуючи на жертву, мов павук; яка знала кожного мешканця в мiстi, його матерiальне становище, вмiла прозирнути в суть взаемостосункiв, – лише така людина – напiвпровидцем можна б назвати ii – могла роками безкарно чинити своi злочинства.

Якби не я, вiн i досi б займався своiм мерзенним ремеслом, займався б до глибокоi старостi, аби нарештi, надiлений почестями, усiма шанованим патрiархом у колi близьких – ось де осяйний приклад для прийдешнiх поколiнь! – насолоджуватися життевим надвечiр’ям, аж доки б сам не подох, урештi-решт.

Та я також вирiс у гетто, моя кров теж просякнута атмосферою пекельного лукавства. Ось чому я потрафив довести його до погибелi, непомiтно, мов блискавка з ясного неба.

Заслуга викриття належить докторовi Савiолi, молодому нiмецькому лiкаревi, – я його пiдсунув, збирав доказ по доказовi, аж доки одного чудового дня рука правосуддя не запопала доктора Вассорi.

А тодi недолюдок учинив самогубство.