Орлеанська діва

Погонич мiй, що хижо обiймав

Дебелi стегна войовницi-дiви,

Любов’ю враз до мене запалав,

Побачивши мiй стан легкий, знадливий.

Ох, друзi! Та чи ж думав я коли,

Щоб чари нiжнi i тонкi могли

Сподобатись такому мугиряцi?

Із Жанною не докiнчивши працi,

Напризволяще вiн пустив ii.

Пiшли за вiтром хитрощi моi!

Красуня, опинившися на волi,

Взяла меча, який валявся долi,

Покинутого грiзного меча, —

I утекти вiд неi не вдалося:

Вона мене вхопила за волосся

І вдарила – ой леле! – з-за плеча.

Тодi я з милим розлучився свiтом,

І що там сталося з Гермафродитом,

Із Жанною, з бастардом-вояком,

З погоничем ослячим та з ослом —

Довiдатись уже не мав я сили.

Одно скажу: «Щоб iх чорти вхопили!»

Так докiнчилась повiсть жалiбна.

Смiялось пекло, аж гула луна.

Пiсня шоста

Пригоди Агнеси та Монроза. Храм Слави. Трагiчна пригода Доротеi.

Покиньмо пекло, яму ту бездонну,

Де з Люцифеpoм[84 - Люцифер, або Фосфор, – за стародавньою мiфологiею, свiтлоносець; у бiблiйних i пiзнiше християнських переказах диявол мав iм’я Люцифера.

Знесiмося на крилах у блакить,

Землi огляньмо неосяжне лоно.

Гай-гай! Те саме пекло вiть-у-вiть!

Чеснота тут караеться без мiри,

Тут сонце правди ганьблять лицемiри,

Мистецтво гине, розум пропада,

Високi душi зникли без слiда.

Полiтика пiдступна i лукава

По всiх усюдах заступае право;

Священики, що не втекли вiд них,

На мудрецiв озброюють дурних;

Прагнючий Зиск, що над усiм царюе,

Що мир дае нам i вiйну диктуе,

Ховае в скриньцi золото свое

I кволих сильним завжди продае.

О люди, бiдний, нерозумний роде!

Навiщо муки тi здалися вам?

Ви, навiть i оддавшися грiхам,

Не вмiете шукати насолоди!

Коли покара вас чекае всiх, —

Грiшiть, але нехай прекрасний грiх

Провадить вас на неминучi сходи!

Сорель Агнеса зналася на тiм.

Одно лише закинути iй можна:

Вона любила палко, як не кожна.

Я це прощаю з розмислом таким,

Що й сам Господь ii не покарае:

Нема невинних i в самому раi,

До святостi дорога – каяття.