Орлеанська діва

Але зненацька – диво над дивами! —

З небесних, понадхмарних верховин

(Де ми, з вiдомих добре нам причин,

Нiколи не опинимося з вами)

Спускаеться той довгоухий звiр,

Який – це нам iз Бiблii вiдомо —

Озвавсь до Валаама по-людському,[81 - За бiблiйними переказами, ослиця пророка Валаама заговорила з ним, коли вiн не помiтив ангела, що перепинив йому шлях.]

Як iхав той серед високих гiр.

Була на ньому вишита кульбака,[82 - Кульбака – сiдло.]

При луцi меч одгострений дзвенiв;

Вiн крила мав, – а вже така ознака

Не для звичайних створена ослiв.

Як Жанна те побачила, панове, —

«Це мiй осел! – гукнула: – Друг чудовий!»

Мене вiд жаху так i затрясло, —

А вiн пiдбiг, той дивогляд ухатий,

До Дюнуа, немовби хтiв сказати:

«Сядь, рицарю, до мене на сiдло!»

Сiв Дюнуа на нього та й поiхав,

Але на нас, панове, не вiд нас!

Свого меча вiн вихопив iз пiхов, —

Ох, та й страшний настав для мене час!

Пан Сатана тут може пригадати

Хвилину схожу, день отой проклятий,

Коли вiн мався з Богом воювати,

I враз Михайло iз мечем в руках

На нього налетiв у небесах.

От-от мене вояка був би вдарив, —

Та кинутись намислив я до чарiв.

Свое лице нараз я вiдмiнив,

Позбавився кошлатих, чорних брiв

І обернувсь на дiвчину свiженьку,

Струнку, хорошу, чисту, молоденьку.

Як золото, густа вилась коса,

Грудей iще недiткнутих краса

Просвiчувала крiзь тонкий серпанок.

Усi принади чарiвних панянок,

Всi iх манери я здолав вiддать,

А перш за все – невинностi печать,

Що завжди обiцяе так багато —

І бiльше раз у раз, нiж може дати.

В очах горiла пристрасть потайна,

Що й мудреця б старого запалила,

Що серце б дике, кам’яне сп’янила,

Як келих наймiцнiшого вина.

Бастарда в серце влучила вона:

Меча свого вiн був пiдняв на мене

Од ревностi, од лютостi шалений —

I думав я, признаюсь навпростець,

Що Грiбурдоновi настав кiнець.

Та глянув рицар – i рука упала.

Колись Медуза,[83 - Медуза (грец. мiф.) – одна з трьох Горгон, змiеволоса дiва. Кожен, хто подивився на неi, обертався в камiнь; герой Персей одрубав iй голову.] кажуть, обертала

Усе на камiнь поглядом нiмим.

Зробив я iнше з ворогом моiм.

Заслiплений дiвочою красою,

Вiн випустив свою нехибну зброю,

I зрозумiло б навiть i дитя,

Яке його проймало почуття.

До мене щастя, бачиться, схилялось, —

Але не так iсклалось, як жадалось.