Орлеанська діва

Ще рiзкiше пiдкреслена пародiйнiсть перетворенням погонича вiслюкiв на вiслюка силою монаха Грiбурдона.]

Б’е копитами землю, нетерпливий,

Як той фракiйський кiнь золотогривий.[41 - Вольтер порiвнюе осла з конем iз Фракii або Англii («Comme un coursier de Thrace ou d’Angleterre»).]

На спинi мав вiн довгих двое крил,

Лiтав-бо й за далекий небосхил.

Отак Пегас, ясному вiрний Фебу,[42 - Пегас – мiфiчний крилатий кiнь, що зробив ряд послуг грецьким героям. Вiн спинив ударом копита гору Гелiкон, яка захиталася вiд спiву дев’яти муз; за пiзнiшими переказами, вiн переносив поетiв на священнi гори натхнення (Парнас, Гелiкон).

Пор. сатиру Вольтера «Розмова Пегаса iз стариком» (Dialogue de Pеgas et du Vieillards 1773), в якiй згаданi героi поеми – «Жанна, нiжна Агнеса й обжерливий Бонно».]

Всiх дев’ять муз возив колись по небу;

Так Гiппогрiф на мiсяць голубий

Носив Астольфа – в Жанiв край святий

.[43 - Гiппогрiф – казковий крилатий кiнь середньовiччя. Вiн служив героям в iхнiх фантастичних мандрiвках.

Італiйськi поети Боярдо i Арiосто використали образ Гiппогрiфа у своiх поемах. Астольф – хоробрий рицар, герой поеми Арiосто «Шалений Роланд»; обернений чарами на мирт, вiн був звiльнений феею Мелiоссоею, дiстав рiг, звуку якого не мiг витримати жоден смертний. З допомогою цього рогу Астольф учинив ряд подвигiв.]

Коли, читачу, хочете ви знати,

Що за тварина цей осел крилатий, —

Про це ще буде в повiстi моiй.

Та знайте: шанувать його годиться,

Бо в цiм ослi – небесна таемниця.

От героiня сiла на осла,

Денис, як завжди, променя сiдла, —

І линуть понад берегом Луари

Мерщiй кiнчати смертоноснi чвари.

Осел предивний то мов кiнь бiжить,

То, наче птах, пiдноситься в блакить.

А Грiбурдон, якому в серцi ласiм

Бажання знов прокинулись тимчасом,

Погонича на мула обернув

(Недарма-бо чаклун iз нього був!)

І iде ним услiд хоробрiй Дiвi,

Клятьби вигукуючи нечестивi.

Погонич мулiв, мул вiднинi сам,

Покiрний ворожбитовим словам,

Летить учвал – i ледве помiчае,

Що трохи iншу оболону мае.

Денис i Жанна поспiшали в Тур,

Де короля в полон забрав Амур,

Їм на шляху, при самiм Орлеанi,

Зустрiлися англiйцi, дуже п’янi;

Шукавши втiхи дикоi в винi,

Вони поснули; у тяжкому снi

Хропли солдати, слуги, капiтани —

І нiмували сурми й барабани.

Той голий лiг, не вкрившися й плащем,

А той простягся над своiм пажем.