Орлеанська діва

На щастя, досi стид i чеснотливiсть

Перемагали невiдступну хтивiсть,

Та добре бачив Господа слуга,

До чого може призвести жага,

І, стрiвши раз суперника свойого,

Таку промову вiн сказав до нього:

«Вартнiшi ви, мiй рицарю, есте

За мули всi, яких ви глядите,

І гiднi недоторканоi дiви;

Вона чаруе серце i менi,

Обидва ми коханцi запальнi,

І вiрнiстю рiвняетесь менi ви.

Тож краще ласий шмат ми подiлiм,

Анiж змагатись без ладу над ним, —

Тодi б обидва щастя ми втеряли…

На неi я накличу сон мiцний,

Щоб спалося, не прокидалось iй,

А ми б над нею по черзi не спали».

По словi тiм вiн книгу ухопив

І викликав того спомiж чортiв,

Що звавсь Морфеем за старих часiв.

Цей дух тепер у Францii витае:

Як зранку велемовний адвокат

З Кюяса сипле блискавки цитат,

Вiн iз панами суддями дрiмае;

Удень вiн тихий навiвае сон

Нещасним, що новiтнiй Массiльйон

Їм каже казань на гугнивий тон,

І ввечерi одверто позiхае,

Трагедii чекаючи кiнця.

Отож, почувши виклик вiд ченця,

Вiн двi сови запрiг у колiсницю

I лине, щоб приспати голубицю.

До Жанни вiн, скрадаючись, iде,

I чорний мак на груди iй кладе,

І, знаючись на дiлi чародiйнiм,

В уста iй дише подихом сновiйним.

Так, люди кажуть, i чернець Жiрар

Невинну висповiдуючи дiву,

Із грiшних уст наслав на неi чар

І розбудив у нiй чортицю хтиву.

Тимчасом два гарячi джигуни,

Позичивши завзяття в сатани,

Стягли рядно, що Жанна ним укрита.

Вже костi кинуто на лоно iй,

Щоб вирiшить, кому в розвазi тiй

Судила доля перший крок зробити.

Тож перша Грiбурдоновi черга, —

І ворожбит розпалений плига

На Жанну… О святоi волi диво!

Прибув Денис – прокинулася Дiва.

Не зносять грiшнi сяева святих!

Зальотники, скотившися до нiг

Денисовi, що так заскочив iх,

Тiкають у розкритi навстiж дверi.

Отак у дiм, присвячений Венерi,

Зненацька завiтае полiцай:

Молодики, покинувши свiй рай,

Пiвголi, з вiкон, iз дверей, з балконiв

Плигають вiд служителя законiв,

Рятуються, наляканi украй.

Денис лагiдно Жанну утiшае,

Що вiд образи дикоi ридае,

І каже iй: «Обранко сил святих,

Бог королiв правицею твоею,

Яка нiколи не впадала в грiх,

Прогнати хоче бриттiв навiсних

I врятувати Францii лiлею.

Вiн може обернути, пресвятий,

У кедр лiванський очерет хисткий,

Моря вiн сушить, потряса долини

І свiт новий пiдносить над руiни.