І це все, що я хотіла сказати про кохання

Жiнка рокiв тридцяти, повна, круглолиця, з бездоганно чистою бiлою шкiрою, зустрiла мене радiсними вигуками, провела в номер, напоiла чаем, бо до вечерi була ще цiла година, – iз приемною посмiшкою сповiстила вона. А я-то думала, що вже глупа нiч!

З недовiрою я подивилась на великий старовинний годинник, який вiдчув мiй погляд i почав вiддзвонювати шосту годину. А з поiзда я вийшла на початку п’ятоi… Але ж менi здалося, що я блукала в лiсi кiлька годин! Я переглянула мобiльний: Сергiй дзвонив п’ятнадцять хвилин тому, за п’ятнадцять хвилин на шосту.

Цього не може бути!

Жiнка дивилася на мене з ласкавою домашньою посмiшкою й не могла зрозумiти моеi розгубленостi. Я знову пiднялася у свiй номер, знайшла паспорт, спустилася у фойе i до вечерi оформила всi формальностi.

Нарештi оглядiлася. У будинку недавно зробили реставрацiю, усе блищить вiд чистоти, а iнтер’ери оформленi пiд старовину: на вiкнах важкi портьери, у великому холi – камiн, затишно потрiскують дрова; мiцнi, зi справжнього дерева, меблi, важкi та затишнi, як у позаминулому столiттi.

У iдальнi посерединi – величезний овальний стiл i кiлька маленьких, що примостилися бiля трьох високих вiкон. А головне – жива тиша, нiкого не видно, але будинок дихае спокоем i надiйнiстю.

До вечерi в iдальню спустилися ще три постояльцi: жiнка бальзакiвського вiку в теплому в’язаному платтi та молодята з блискучими обручками на пiдмiзинних пальцях i з такими ж блискучими щасливими обличчями. Я сидiла бiля вiкна, i дама приедналася до мене.

Юне подружжя сiло за дальнiм столиком, про щось шепотiлося, майже торкаючись одне одного обличчями й вибухаючи щохвилини смiхом.

– Як сьогоднi добре, спокiйно, – проговорила дама, дивлячись у вiкно. – Ранком майже всi виiхали, доведеться трохи понудьгувати, – пiдбадьорлива усмiшка в мiй бiк, – ранiше п’ятницi сюди навряд чи хтось заявиться.

– Мене звуть Лiза, – представилась я. І додала: – Вiд людей я й на роботi утомлююся, вважатимемо, що менi пощастило.

Принесли вечерю, i ми почали мовчки iсти. Я так утомилася вiд свого загадкового маршу-кидка в просторi й у часi, що мрiяла тiльки про теплий душ i м’яке лiжко. Швидко проковтнувши омлет i заварне тiстечко, я пiднялася з крiсла. Моя сусiдка без апетиту колупала виделкою в тарiлцi. Глянувши на мене, вона повiльно проговорила:

– Снiданок тут о восьмiй, а потiм вiдразу можна йти кататися. Адже ви сюди кататися приiхали?

Я кивнула головою.